Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

той випадок, що її вдасться на щось обміняти. А до неї ще дві нові стрічки. Усе це майже за безцінь — шістдесят п’ять крон.

— Повинно вистачити на інше, — сказав я.

— Тобі більше нічого не треба? — сторопіло спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Мені ще вистачає на два квитки в кіно й на морозиво. Звичайно, якщо ти захочеш зі мною піти.

Вона обережно поцілувала мене в щоку.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона. — Та я, напевно, не піду. Запроси когось іншого. Бо тепер тобі пора рушати у білий світ.

Я взяв під пахву друкарську машинку й пішов.

У білий світ

Білий світ чекав! На Різдво мені подарували світло-коричневу дорожню сумку з тисненої шкіри. Я запхнув у неї вісім пар трусів, блокнот, кілька шкарпеток і вибране своїх мрій.

— Coodbye, my son,[13] — сказав тато і засунув мені в кишеню ще кілька фунтів. — I expect you to do your very best.[14]

— Будь обачний, — додала мама. — І вчасно їж.

Вона обняла мене так, що мій причесаний чуб знову ліг брижами. Я не збирався вчасно їсти. Мій вірш уже було надруковано в одній газеті. І тепер мені треба було набиратися досвіду, який потрібен майбутньому письменникові. Треба було пережити шалене непогамовне кохання. А ще я збирався курити, читати незбагненні книжки й пити спиртні напої.

— Don’t worry,[15] — сказав я скрипучим п’ятнадцятирічним голосом.

Потім я застебнув на своїй куртці блискавку. Тоді всміхнувся безбарвною усмішкою і швидко пішов. Коли я востаннє озирнувся, то раптом помітив, як постаріли й здрібніли мої батьки.

* * *

Того самого року американці посадили двох бідолашних мавп у маленьку капсулу й запустили в повітря на висоту 480 кілометрів. Інґемар Югансон[16] сім разів переміг Флойда Паттерсона[17] і став чемпіоном світу в «усіх категоріях». А я плив на кораблі з Ґетеборга до курорту Брідлінґтон, що на східному узбережжі Англії.

Мене поселили в каюті з худорлявим хлопцем, у якого був прилизаний назад чуб і сині очі. Другий хлопець походив із Тієрпа, що в провінції Сконе, а третій — товстун, на тілі якого видно було комарині укуси. Цей пропонував нам таблетки від хитавиці — на випадок шторму. Всі вони, як і я, їхали вивчати мову. Хлопець із прилизаним назад чубом звичним рухом вийняв зі своєї сумки піжаму. А тоді — пакет із шоколадним кексом, шоколадним напоєм «Риско» і бутербродами.

— Мене звати Коре, — сказав він. — Може, гайнемо повитріщатися?

— На що? — спитав Ларс.

— If there are any chicks,[18] — відповів той.

— Я, мабуть, лишуся тут і почитаю якийсь вірш, — сказав я.

Мені нецікаві були жовтороті недолітки. Тож коли мої приятелі по каюті побігли вивчати довкілля, я простягнувся на лавці читати «Поета у Нью-Йорку». Це була моя найулюбленіша книжка, яка остаточно визначила мій життєвий шлях. Невдовзі я заснув, приспаний приголубливими, незбагненними словами, що лунали в голові. Та тільки я прокинувся, вони безслідно зникли.

Тоді я пішов на палубу.

А там, оповита морською сіллю і обвіяна вітрами всіх сторін світу, стояла дівчина, у якої були темно-каштанові коси й красиві зуби, і дивилась, як шаленіло Північне море.

«Вона схожа на француженку», — подумав я.

— Ти також їдеш у Брідлінґтон? — спитав я.

Так, туди. Вона звалася Аґнета Валь, родом із Труса. У цьому місті я ще не був. Поки корабель гойдало в бурхливому морі, жбурляючи мільйони бризок нам в обличчя, в нас зав’язалася жвава балачка. І мало-помалу виявилось, як ми були схожі.

Вона теж читала Камю й Франсуазу Саґан. Її цікавила філософія, музика й поезія. Вона, як і я, мріяла побачити світ. А крім того, вона ледь не все знала про мистецтво. Бо хотіла стати скульптором, сказала вона, так, як Джакометті.[19] Я не здогадався запитати, хто це.

— А я буду поетом, — сказав я.

— Ану скажи що-небудь поетичне, — попросила вона.

— Може, ходімо щось вип’ємо? — запропонував я.

* * *

У барі мої приятелі набиралися досвіду. Покусаний комарами пив охолоджений напій, не проливаючи й краплі. Лассе мовчав. А біля Коре на канапі сиділа незнайома дівчина з кучерявим волоссям і каштановими очима. Я схвильовано окинув поглядом бар, бо ще недавно жив думкою про Кафку й Камю.

Я сів і закурив сигарету. Потім вийняв із кишені ті гроші, що мені дав тато.

— Може, купиш, поки я покурю? — попросив я Коре.

— Звичайно, — відповів він. — А що ви хочете?

— Склянку червоного вина, — мовила Аґнета.

— Мені що-небудь, — мовив я.

Коре приніс яєчного лікеру. То був солодкуватий напій за голландським рецептом. Мені він сподобався. Тож коли пора було замовляти ще, не було ніякої причини міняти його на щось інше.

Коре щоразу був такий же люб’язний.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, коли приніс нову склянку.

— Я почуваю себе, як Джакометті, — відповів я.

Цього разу я відчував себе щасливим від того, що тримав між губами «Lucky Strike» і переді мною стояла четверта склянка яєчного лікеру. Я перебував на борту перехнябленого корабля, що плив у майбутнє. До того ж поруч сиділа дівчина з довгими вологими косами, яка у всьому поділяла мої зацікавлення. Вона поблажливо всміхалася до Коре, який молов дурниці про бокс, футбол і всілякі свята. А я усміхався їй, і між нами було непомітне сторонньому оку порозуміння.

Я усміхався доти, доки мені не потемніло в очах і стеля закрутилася, мов вентилятор. Я не встиг докурити сигарету.

Потім мені довелося швиденько підхопитися з місця. Бо яєчний лікер піднявся до горла. Я прикрив долонею рота і, спотикаючись, кинувся по м’якому червоному килимі до дверей і вибіг у ніч, де завивала буря.

— Куди ти? — почув я Аґнетин голос.

— Він побіг у каюту читати вірш, — сказав Коре.

* * *

Як я збагатив свій світогляд! Я стояв, перехилившись через поручні, та блював проти вітру. Я повзав уздовж слизької хитливої палуби, відчиняв не ті, що треба, двері й бачив якісь жахіття.

Словом, я пережив своє перше сп’яніння.

Коли я дістався до каюти, хлопці вже були там. Коре акуратно згорнув свої штани, вийняв із пакета шоколадний кекс і бутерброди й запропонував той пакет, у якому вони лежали, мені.

— На той випадок, якщо тобі знов стане зле, — великодушно мовив він.

— Thanks,[20] — сказав я.

— Мені здається, ми