Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Глава друга "Поступок шаленості"

Тридцяте грудня, дві тисячі дванадцятого року, десь о двадцять другій годині вечора, центральна лікарня міста Харків.

Костянтин приходить до тями та починає бурмотіти: “Мілана… кохана дружина моя”. Відкриваючи очі, він ледве розуміє, що знаходиться у лікарні. Повернувши голову до вікна, він помічає силует чоловіка — це був Адам.

— Адам, що з Міланою? — від емоційного перевантаження мозок Костянтина викреслив усе, що сталося вночі.

— Братику, відпочивай, не час про це говорити, — засмучено відповів Адам. — Тобі потрібно відпочити, ти майже добу був без тями.

— Я питаю, де моя дружина? Май повагу до мене та відповідай мені! — настійливо звернувся Костянтин.

— Друже, вона загинула. Її більше немає, — мої співчуття тобі, — засмучено мовив Адам.

Костянтин починає гучно кричати, як дикий лев. На його крик одразу відгукнулися медсестри, які увірвалися до палати. Вони попросили Адама покинути кімнату та вкололи Костянтину заспокійливе. Одна з медсестер вийшла до Адама та звернулася до нього:

— Пан Адам, наразі ми вкололи йому заспокійливе та снодійне. До ранку він ще буде у нас. Стан його стабільний, але в нього нервовий зрив та струс мозку, які негативно впливають на його психіку. Завтра, після обстеження, скоріш за все, ми будемо змушені виписати його. Моя рекомендація — звернутися до психіатра, бажано приватного лікаря, який зможе йому допомогти. Маю декілька контактів, якщо потрібно, то надам вам. Також у нас у лікарні є гарний психолог із сорокарічним досвідом.

— Дякую, але потрібен дуже якісний психолог, бо він останніми роками активно розвивався в цій галузі. Тож його лікування буде не простим, думаю.

— Ну, я маю декілька контактів, тож далі вирішуйте самі. Завтра по обіді потрібно, щоб Костянтина хтось забрав з лікарні.

— Добре, дякую, я приїду по нього.

Тридцять перше грудня, перша половина дня, центральна міська лікарня Харкова.

Костянтин стоїть біля вікна та спостерігає, як люди готуються до свята — свята Нового року. Він сам відчуває повну порожнечу не лише в середині, але й у голові. Незабаром стук у двері, після якого заходить Адам.

— Вітаю, друже, як ти?

— Як я? Як той, у кого загинула вся родина та все життя. Гадаю, нам пора звідси йти, бо мене вже нудить від цього міста, — Костянтин не стримано відповів Адаму.

— Там чисто для формальності наполягають відвідати психолога. Говорять, що у нього сорок років стажу. Поговори з ним, може, це тобі піде на користь.

— Мені наразі нічого не допоможе і ніщо!

В кімнату увійшов лікар, який супроводжував лікування Костянтина.

— Залізняк Костянтин, вам потрібно пройти до кабінету сім, вас там чекає психолог. Мені потрібно мінімальне заключення від нього для того, щоб вас виписати або призначити додаткове лікування. Адам, вас попрошу до мого кабінету.

— Добре, я зараз відвідаю його.

Костянтин пішов до психолога, а Адам пішов за лікарем до кабінету. Костянтин підійшов до кабінету та постукав. Звідти пролунав голос.

— Так-так, прошу.

Зайшовши до кабінету, Костянтин помічає чоловіка похилого віку, за яким стояла ціла стіна книжок з психології. З іншого боку — лише книги з розвитку жіночого тіла та органів, а також нотатки про маленьких дівчат, що навело Костянтина на окрему думку. Все в кабінеті було ретельно розкладено під особливим кутом, і на перший погляд, кімната справляла враження бездоганної організації, наче кожен предмет займав своє місце за строгими правилами. Пройшовшись по кабінету, він також помітив, що нещодавно Йосип зняв каблучку зі свого пальця.

Психолог підійшов до Костянтина та звернувся до нього:

— Вітаю, я ваш психолог Йосип. Ви, напевно, Костянтин. Прошу, сідайте, де вам буде зручно. Чи бажаєте чаю? — люб’язно запропонував Йосип.

Костянтин спочатку хотів відмовитися, але зрозумів, що це було б неввічливо по відношенню до чоловіка, який має намір допомогти. А отже, намір не завжди виправданий, — помислив Костянтин.

— Так, чому б і ні.

Поки Йосип готував чай на двох, він почав повільно шукати підхід до Костянтина.

— Я одразу хочу принести вам свої співчуття. Я розумію, що таку втрату не відновити ніякими розмовами. Але мені потрібно ваше заключення для подальших дій лікаря, який вас супроводжує. Також я розумію, що ви вважаєте, що наша розмова не має сенсу, тому в мене є одразу запитання до вас: які ваші подальші дії та плани в найближчий час?

— Док, я вас поважаю як чоловіка похилого віку, а також за ваш намір допомогти мені. І напевно, за багато років праці в спілкуванні з пацієнтами ви багатьом допомогли. Але, може, ми зараз просто вип’ємо чаю, ви наддасте мені заключення, що я стабільний у морально-психологічному стані, і я підведуся та спокійно поїду займатися своїми справами. Бо поки я сиджу тут біля вас, я втрачаю останні хвилини, які міг би провести зі своєю сім’єю, яку завтра вже поховають, і я більше ніколи не побачу. Я так чи інакше поїду з цієї лікарні. У вас немає жодного шансу проти мене. Тож давайте пропустимо ці дискусії, що скажете?

— Ви гадаєте, що розумніший за мене? — здивовано запитав Йосип.

— Не гадаю, док, я знаю це, — впевнено відповів Костянтин.

— Судячи з вашої відповіді, ви, напевно, сьогодні не покинете лікарню. Я також розумію, що ви картаєте себе за події, внаслідок яких втратили дуже близьких людей, і саме це привело вас до мого кабінету. Тому просте питання: як вам допомогти? Ваші емоції та почуття можуть наразі нашкодити вам і вплинути на ваше майбутнє. Що саме ви відчуваєте зараз?

— Так, саме так я і уявляв це все, що далі про батьків запитаєте? — відповів Костянтин з посмішкою на обличчі.

— А треба про них поговорити пане Костянтин? Чи часто ви уявляєте собі майбутнє, яке не відбулося, і що ви відчуваєте, коли момент не відбувається так, як ви гадали?

— Док, те, що ви прочитали про страшну трагедію, яка сталася в моєму житті, не надає вам права давити на мої почуття. Все, що сталося, так чи інакше вплинуло на мене. Є події, за які саме я несу відповідальність, і в цьому ви мені не допоможете. Чесно кажучи, я не потребую вашої допомоги.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍