Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

8

Розділ 8

Я стою у їхній з Еліною спальні. Увійшла, але що робити далі — гадки не маю.

Це вперше я тут. У будь-який інший час мені було б цікаво роздивитися, як жила одна з найкрасивіших пар міста. Можливо, я б відчула легку заздрість чи захоплення їхнім світом. Але зараз усе це не має значення. Сьогодні не той день. У повітрі будинку важка тиша, що нагадує холодний камінь, який тисне на груди.

Мої ноги, здається, приросли до підлоги. Чи, може, це я сама боюся зробити крок уперед, до Дем’яна?

Темрява в кімнаті майже абсолютна, сіра й густіша, ніж у звичайній ночі. Штори щільно зачинені, ніби відгороджуючи цей простір від усього світу. Єдине джерело світла — маленька лампа на приліжковій тумбі. Її тьмяний, жовтуватий промінь ледве пробивається крізь морок.

— Чого ти сюди прийшла? Тільки чесно, — хрипкий, втомлений голос Дем’яна розбиває тишу, як грім, що котиться небом. Його слова звучать грубо, але більше зламано, ніж злостиво.

Він навіть не підняв голови, щоб глянути на мене. Лише сидить на підлозі, обпертий спиною об ліжко, спрямовуючи порожній погляд у нікуди. Його обличчя опухле, очі почервонілі, сорочка з розірваними ґудзиками висить на ньому, мов на чужому. Я ніколи не бачила його таким. Зламаним. Не Дем’яном, а тінню, уламком людини, яку я знала. І це ріже по живому.

— Якщо дозволите, я трохи приберу тут, — голос мій тихий, але тремтячий. Я намагаюся зробити крок назустріч, хоч ноги підкошуються від ваги його болю, що розливається по кімнаті.

Я нахиляюся, щоб прибрати одну з численних порожніх пляшок, розкиданих навколо нього. Але не встигаю. Його рука блискавично тягнеться й міцно хапає мене за зап’ястя.

— Не треба, — говорить він глухо, і в цьому голосі чується все: злість, відчай, втома, біль.

Його ривок занадто сильний, щоб утриматися на ногах. Я падаю, і в ту ж мить опиняюся на його грудях. Відчуваю, як він важко дихає. Запах алкоголю обпікає ніздрі, і на секунду мені здається, що кімната закрутилася навколо мене. Його руки міцно стискають мене, ніби я остання нитка, що тримає його на краю прірви.

Вперше в житті ми так близько один до одного. Його обійми, хоч і несвідомі, відчувалися важкими, наче ланцюги. Я відчувала його біль майже фізично, але знала, що не можу зараз відійти.

— Хіба я дозволяв тобі господарювати у нашій з Еліною спальні? Чи ти тут, бо переплутала свої обов’язки? — його голос звучав грубо, майже вороже, але в очах читався відчай.

— Ні! Не дозволяли! Та я й не збиралася. І я нічого не наплутала. Просто знаю, як сильно ви любите порядок у всьому. От і вирішила... — мій голос тремтів, але я намагалася звучати спокійно.

— Лідо, я не ідіот, навіть якщо й п’яний. Кажи, чого прийшла. Якщо жаліти мене надумала, то одразу кажу: забирайся геть. Мені не потрібна жалість моєї садівниці, — його слова були, як ляпаси, різкі й болючі.

— Ммм... можна я просто посиджу поряд? — тихо спитала я, ковтаючи образу.

— Можна, якщо мовчатимеш, — його тон трохи пом’якшав, хоч і залишався суворим.

— Гаразд, я мовчатиму. Але спершу відпустіть мене. Мені не зручно мовчати, лежачи на ваших грудях.

Він повільно послабив хватку, і я трохи відсторонилася, сідаючи поруч. Ми обидва притулилися плечима до ліжка. Його тінь на стіні здавалася більшою за нього самого, ніби втілювала його внутрішню боротьбу.

— Про що говоритимемо? — байдуже кинув він, не дивлячись на мене.

— Ви ж ніби просили мовчати, — здивовано відповіла я, збентежена його раптовою зміною настрою.

Дем’ян не одразу відповів. Він втупився у підлогу, а потім, тихо й надломлено, мовив:

— Повірити не можу, що Еліни більше немає. Не уявляю, як я житиму без неї.

Його голос ледь не зірвався, і ця крихкість у його словах пробила мене наскрізь. Я не знала, що сказати, але не могла залишити його в цій безодні самотності.

— Ви сильний чоловік. Я впевнена, що впораєтеся. До того ж я вірю, що Бог не посилає нам випробування, які ми не зможемо побороти чи пережити, — сказала я, дивлячись на його опущені руки.

Він лише зітхнув, важко й глибоко, ніби намагаючись втримати себе на плаву.

— Вона була моїм всесвітом, Лідо. І тепер я — ніхто. Просто уламок. А що може уламок? Лише боліти...

Його слова були повні безнадії, але в них прозвучала і прихована потреба — не залишати його. Я стиснула кулаки, намагаючись тримати сльози в собі. Це не мій біль, але він рвав мене на частини.

— Ви не уламок. Ви людина, яка втратила частину себе, але з часом ви зможете знову зібратися докупи. Не одразу, але зможете. І я буду поруч, якщо дозволите.

Дем’ян на мить подивився на мене. Його погляд був важким, але вже не таким порожнім, як кілька хвилин тому. Він не відповів, лише кивнув, і я зрозуміла, що цієї ночі йому потрібно не слово, а просто присутність.

— Наївна ти, Лідо. Нічого не тямиш у почуттях, бо ніколи нікого не кохала. Думаєш, легко змиритися з тим, коли смерть забирає найдорожче. Та якщо хочеш стати засобом для моєї втіхи... я не проти.

— Я знаю, що ви відчуваєте. Можливо, кохання і любов до мами різні, але болить однаково. Завжди болить однаково, коли ми втрачаємо дорогих нам людей. Просто потрібно, щоб хтось був поряд. Зі мною, наприклад, був тато. Саме він допоміг мені впоратися з горем. Я теж думала про те, чому життя таке жорстоке й несправедливе до мене.

— І що надумала? — хилиться до мене, а я відсуваю його плечем.

— Дем'яне, такі рани швидко не гояться. Тут потрібен час... багато часу. Ви маєте розуміти, що життя продовжується, і ви повинні жити далі заради...

— Заради чого? Заради чого мені тепер жити, Лідо? — застогнав Дем'ян.

Заради мене, заради віри в гарне майбутнє, — хотілося крикнути йому, та мені не вистачило хоробрості. Я навіть не уявляю, як би здивувався Дем'ян, якби я зізналася у своїх почуттях.

Як пояснити чоловікові, який навіть не здогадується, що я закохана в нього з першого погляду, що без нього я не зможу жити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍