Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

ГЛИБОКА БОРОЗНА

Час стирає з пам'яті якісь грані. Для мене зараз не має значення, що сталося раніше: розлучення мого брата Юрія з дружиною Ліною або поява в житті Ліни нового супутника - Валерія Захаровича Булатова, чоловіка, яким вона була захоплена усією жіночою сутністю. Одруження Юри з Ліною було логічним результатом давніх щасливих дружніх та любовних взаємин. Їх сім'я розвивалася стандартно для періоду 70-х років минулого століття, коли у величезній радянській імперії домінувала соціалістична мораль. Більшість населення була впевнена у соціальній стабільності, неухильному розвитку суспільства та світлому майбутньому держави. Спочатку вони перенесли дуже непрості переїзди із міста у місто у пошуках гідної роботи — для Юри, у прагненні продовжити навчання - для Ліни, а також у бажанні покращити свої житлові умови. У результаті опинились у Дніпрі (тоді Дніпропетровську) в малогабаритній двокімнатній квартирі на проспекті Воронцова в Амур-Нижньодніпровському районі. 85 Жили разом з бабусею Ліни, Вірою Миколаївною. На той час у їх сім'ї вже зростав чудовий первісток Борис, а трохи згодом народилася Яночка. Напевно, можна було б ще багато написати про труднощі їхнього буття, зміну квартир, складнощі контакту з Вірою Миколаївною, вік якої все більше давався взнаки, згубно відбиваючись на здоров'ї та характері. Але це не головне. На якомусь, досить ранньому етапі їх спільного життя відносини між Юрою та Ліною стали прогресивно погіршуватись, дійшовши до точки неповернення.. Усвідомивши це - вони розлучилися. Зробили все цивілізовано, продовжували підтримувати у майбутньому контакти: розмовляли телефоном, обмінюючись певною інформацією, вітали одне одного з днем народження та іншими святами, відвідували сімейні урочистості. Валерій Захарович Булатов, а пізніше для нас - просто Валера, був лише на шість років старший за мене, але здавалося, що набагато більше... Він був схильний до повноти. Округле підборіддя, посмішка, що вгадувалась на злегка прикритих вусами губах, і легке примруження очей робили його обличчя доброзичливим і привабливим. Сутність його характеру доповнювали відточені манери поведінки, культура мови, уміння чітко та однозначно висловлювати свої думки, широка ерудиція, але особливо - швидкість мислення і твердість характеру, що легко читається у погляді. Валера пройшов непростий життєвий шлях — від бойового офіцера, командира танкового взводу, потім полку до районного військкома у Дніпропетровську. Він був «справжнім полковником», людиною слова та справи, уважним та чуйним до друзів, жорстким по відношенню до ворогів. Історія його життя пояснювала, чому він здавався набагато старшим і мудрішим за всіх нас, які входили у коло великої родини. Але про все це я дізнався пізніше. А поки що... Ми іноді зустрічалися на сімейних урочистостях - чи то на день народження Яни, 86 чи під час одруження Бориса. Спілкувалися, придивлялися один до одного, виявляючи поважне ставлення та делікатність. Валера був комунікабельною людиною. Впевнено почував себе у великих компаніях. При цьому він ніби залишався в тіні. Не демонстративно, але лідирував, вміло виражав домінуюче значення своєї енергетики, думок, настрою, бажань та інших якостей людської природи. Його характер та здібності органічно вписувалися в систему, невід'ємною частиною якої він був довгий час, у систему групових дій при поважному ставлення до субординації, вимогливості до себе та до підлеглих. Саме тому у Валери, здавалося, легко формувалися дружні стосунки не лише з офіцерами Збройних сил, а і з представниками адміністративних кіл району та міста. З того часу, як він з'явився поряд з Ліною, вона помітно змінилася. Зовнішність – і без того яскрава та приваблива – буквально сяяла. Широка посмішка не покидала її обличчя. Очі іскрились, ніби освітлюючи все довкола. Інтуїція та гнучкий розум дозволяли Ліні безпомилково вгадувати коливання настрою Валери, його бажання та устремління. Разом із ним Ліна потрапила саме у той енергетичний потік, якого все життя прагнула, відчула в собі здатність до спілкування з широким колом людей, поринула в атмосферу, що забезпечує їй перспективу духовного розвитку. І все це відбувалося поруч із коханою людиною. Вони були дуже гармонійною парою, а їхні стосунки генерували теплоту, що розповсюджувалась на всіх нас, близьких по крові та духу людей. Мабуть, наше з Валерою зближення відбулося у той період, коли я працював асистентом кафедри госпітальної хірургії у 4-й міській клінічній лікарні Дніпропетровська. У Ліни була давня, незначна проблема, яка потребувала хірургічного лікування, і вона вирішила покластися на мій досвід. В один із теплих літніх днів Ліна та Валера після відповідних погоджень міським телефоном (мобільних тоді ще не було) приїхали до 87 мене у клініку з твердим наміром реалізувати свої плани. Передбачувана операція була абсолютно показаною, нескладною, добре відпрацьованою і не передбачала для мене жодних технічних труднощів. Проблеми полягали в психологічному стані та емоційному настрої Ліни. Вона, безумовно, хвилювалася, була трохи збуджена, багато жартувала і сміялася. Валера виявляв зовнішній спокій, хоча був трохи напружений. Привіз пляшку коньяку. Ліна потім говорила, що ми з ним випили її ще до операції. Хоча ні до, ні після ми цього не робили. На той час я завжди їздив на роботу машиною. Про Валеру — не пам'ятаю... Був він теж за кермом чи з водієм?.. Можливо, якусь невелику кількість коньяку Валера і випив. Операція мала виконуватися під наркозом. Анестезіологи були завчасно попереджені та відповідним чином підготувалися, адже йшлося про мою майже сестру. Про те, що Ліна була вихована в сім'ї лікарів і з дитинства привчена до медикаментів, які вживала у великій кількості з будь-якого приводу, вони знали. Для Ліни в той час, власне, як і зараз, не складало жодних проблем випити кілька десятків різнокольорових таблеток, здатних вивести з ладу будь-яку здорову людину… Нарешті всі підготовчі процедури були виконані. Ліну відвели в операційну, а ми з асистентом, перевдягнувшися у хірургічні костюми та обробивши антисептиками руки, пішли слідом. Ліна вже лежала на операційному столі, її тіло було накрито простирадлом, а навколо метушилися анестезіолог, анестезистка, операційна сестра - загалом весь особовий склад хірургічної та анестезіологічної бригад. Дивлячись на те, що відбувається, я усвідомив наближення головного етапу нашої роботи, коли хворий уже спить, операційне поле оброблене і ми можемо почати розтинати тканини. Я відчув приплив сил, впевненість у собі й підбадьорився. Незабаром Ліна справді заплющила очі, її тіло розслабилося і стало знерухомленим. Анестезіолог ствердно кивнув, давши однозначно зрозуміти, що я можу починати працювати. 88 Емоції відійшли в сторону. Переді мною на операційному столі лежало тіло людини під наркозом, що не відрізняється від сотень інших, до яких я давно звик. Взявши до рук скальпель, легко зробив розріз шкіри передньої черевної стінки довжиною близько п'ятнадцяти сантиметрів. З підшкірних судин виділилася звичайна кількість крові, зробивши багровими жирову клітковину та краї рани. Кілька секунд здавалося, що все гаразд. Але раптом черевна стінка Ліни почала хвилеподібно рухатися. Якимось неймовірним зусиллям, за недостатньої фіксації її рук до операційного столу, Ліна підвелася, сіла, розплющила очі і, дивлячись на мене, цілком ясно вимовила: "Саша, хіба це наркоз?" Після цього вона одразу лягла на стіл і, здавалося, заснула. Я відчув справжній шок. Широко розплющеними очима подивився на анестезіолога. Він розвів руками і сказав, що вони вже використали майже весь арсенал наркотичних препаратів, які їм видали на добу. Потім, оцінивши стан Ліни, анестезіолог запропонував нам продовжити роботу. Операція пройшла швидко та успішно. Після накладання останнього шва на шкіру Ліна ще кілька годин перебувала в наркозному сні, потім прокинулася і була цілком адекватною. Про те, що сталося з нею під час операції, вона не пам'ятала. Тож їй та Валері я розповів про цей інцидент вже після виписки Ліни зі стаціонару. За кілька місяців, перед початком чергового навчального року, я перейшов працювати в якості доцента на кафедру госпітальної хірургії, яка розміщувалася на базі 6-ї міської лікарні. Медична установа знаходиться на лівому березі Дніпра, за п'ятсот метрів від будинку, в якому на дев'ятому поверсі жили Валера з Ліною та Яною. Більшу частину мого часу займала робота. Будні пролітали швидко, були заповнені вирішенням численних виробничих проблем. Як і раніше, я багато із задоволенням оперував. Тішило спілкування зі студентами та інтернами. Розвивалася та вдосконалювалася гідна зміна. Більшість студентів виявляли 89 щирий інтерес до хірургії. Їхні душі переповнювали надії, в настрої відчувалася впевненість у перспективах найближчого майбутнього. На початку дев'яностих всі були натхненні змінами, що відбуваються у суспільстві. Здавалося, країна обрала правильний шлях, і навряд що-небудь зможе перешкодити досягненню задекларованих цілей та реалізації намічених планів. Наприкінці лютого 1995 року Валері виповнилося 45 років. Згідно до його бажання та традиції, що встановилася, в одному з кафе було організовано банкет, на якому ми з дружиною з якихось причин не були присутні. Як повідомляли, вечір пройшов чудово і залишив гарне враження. Валера, як завжди, був в ударі: веселий, ввічливий, активний. Стіл відрізнявся достатком їжі та напоїв. Музиканти радували якістю виконання. Присутні багато спілкувалися, жартували, танцювали. Раптом ще до кінця урочистості Валера відчув біль у животі. Як з'ясувалося пізніше, неприємні відчуття носили переймоподібний характер. Він не надав цьому значення і, звичайно, нікому про це не сказав, а для себе знайшов пояснення: стільки було з'їдено та випито... Валера відволікся розмовами, постарався більше не їсти і незабаром забув про те, що сталося. Святкували до пізнього вечора. Гості у гарному настрої розійшлися опівночі. Будні, що почалися, а з ними і численні турботи з легкістю заретушували святковий настрій. Болі в животі у Валери іноді нагадували про себе, особливо після ситного застілля. Болі не мали затяжного характеру, досить швидко припинялися і деякий час не привертали уваги. Однак їх періодичне повторення, особливо у зв'язку з прийомом їжі, все ж таки змусило його поговорити на цю тему з одним із численних знайомих лікарів. Здавалося, точний діагноз для дилетанта витав у повітрі. Його треба було просто озвучити. А що ще може бути у чоловіка середнього віку, який не нехтує різноманітною смачною їжею та алкоголем? Звичайно ж, панкреатит. Діагноз, який найпростіше поста90 вити і складно виключити, не вдаючись до додаткових методів дослідження. Враховуючи те, що первинний діагноз був поставлений в умовах дружньої вечірки, про яку, власне, гастроскопію, колоноскопію чи комп'ютерну томографію могла йти мова? Одні методи неприємні, інші - досить шкідливі. Набагато простіше рекомендувати стримати кількість їжі, головним чином - за рахунок жирної, гострої та смаженої, виключити з раціону міцні спиртні напої та трохи підлікуватись в амбулаторних умовах, використовуючи внутрішньовенне введення медикаментів. Варіант влаштовував обох співрозмовників: одному давав чітке уявлення про діагноз та методи лікування, іншому - можливість зайвий раз поспілкуватися з приємною людиною і зміцнити дружні стосунки. Деякий час у разі відновлення болю в животі Валера їздив до поліклініки, де йому проводили внутрішньовенну інфузійну терапію. У цей період він кілька разів був у мене в клініці. Говорили, як завжди, на різні теми, більше — про сімейні справи. Одного разу, немов між іншим, не акцентуючи уваги, він розповів про те, що лікує панкреатит в амбулаторних умовах і лікування йде на користь. Оцінюючи його зовнішній вигляд, хорошу фізичну форму я не надав значення сказаному і не став заглиблюватись у сутність проблеми. А даремно. У теплу пору року ми з дружиною та дітьми проводили вихідні на заміській ділянці. Роботи було багато: буйно росли бур'яни, суха земля вимагала поливу, в будинку не було завершено облаштування другого поверху, де розташовувалися три невеликі спальні. Було чимало інших турбот. Попри це поїздка за місто радувала, адже давала можливість відволіктися від рутинних повсякденних справ, позбутися хронічної втоми. Важливим фактором, що дозволяв тоді відновити душевні сили за кілька днів фізичної праці на свіжому повітрі, була відсутність мобільного зв'язку. Дістатися до кожного з нас, хто поїхав за межі 91 міста, можна було тільки шляхом прямого контакту. Як правило, цього не відбувалося. Зараз навіть важко собі уявити, як легко було усамітнитися, поїхавши у ліс за грибами або на риболовлю, туди, де немає телефонів-автоматів чи поштових відділень. Але в цьому були свої мінуси. Про погіршення стану здоров'я Валери ми дізналися, лише повернувшись додому недільного вечора. Наш телефон, здавалося, був розпечений від навантаження. Виявляється, Валера перебував у хірургічному відділенні 6-ї міської лікарні ще зранку. Йому було показано термінову операцію з приводу непрохідності кишечника, від якої він категорично відмовлявся до мого приїзду у клініку. Душ, перевдягання... Добре, що я ще не встиг поставити машину у гараж. За 30–40 хвилин, подолавши близько двадцяти кілометрів містом, я був у Валери в палаті. Інших пацієнтів у цьому приміщенні не було. Поруч, з виразом тривоги і страху на обличчі, стояла Ліна. Валера намагався триматися бадьоро. Але бліда шкіра обличчя, стиснуті щелепи, прискорене дихання, якась особлива напруга у погляді говорили про те, що йому тяжко. Здутий асиметричний живіт, тимпаніт при перкусії передньої черевної стінки та характерна рентгенологічна картина не залишали сумнівів у тому, що потрібна негайна операція. Я впевнено підтвердив висновок моїх колег. Валера сказав, що згоден на операцію лише за умови, що її буду виконувати я. Ми з Ліною переглянулись. Секунди було достатньо, щоб ми змогли зрозуміти один одного. Страх і сум'яття на її обличчі змінилися впевненістю у погляді, а легкий ствердний кивок ніби казав: «Іншого виходу немає. Валера тобі довіряє, тож і чекав зранку». Напевно, вдалося приховати всі емоції та думки, які відвідали мене на той момент. Операція була серйозна, з погано передбачуваним результатом, а Валера, з одного боку - вже близька, майже рідна мені людина, з іншого — другий чоловік дружини мого брата. 92 Все так непросто. Ці думки, як блискавка, промайнули у свідомості, не встигнувши позначитися на моєму обличчі. Тож я посміхнувся, поплескав Валеру по руці і сказав: «Звичайно, прооперую. І все буде гаразд». Чекати на підготовку операційного блоку та хірургічної бригади довго не довелося. Згода Валери на операцію була, по суті, тим стартовим сигналом, після якого почалася звичайна робота, характерна для клініки, що надає невідкладну допомогу. Під час операції у Валери було виявлено пухлину висхідного відділу ободової кишки. Дотримуючись усіх онкологічних канонів, ми після декомпресії тонкої кишки виконали класичну правосторонню геміколектомію. Явного ураження регіональних лімфатичних вузлів, тканин та органів черевної порожнини пухлинним процесом не виявили. Післяопераційний період ускладнився нагноєнням рани з подальшим розходженням її країв та формуванням вентральної грижі. Щоденні перев'язки Валера переносив стійко. Настрій його був піднесений. Часто намагався жартувати. Адже головна, як нам усім здавалося, проблема (видалення пухлини) залишилася позаду. Попереду — недовга реабілітація та повноцінне активне життя, з усім спектром емоційного забарвлення. Звичайно ж, Валера розумів, що злоякісна пухлина завжди таїть у собі небезпеку метастазування. Але його вроджений оптимізм та довіра до свого янгола-охоронця навіть не допускали думок про такий перебіг подій. Пролітали місяці. У вересні нашу кафедру перевели до обласної лікарні ім.Мечнікова. Ми з цікавістю освоювали нові умови. Валера повернувся до свого звичайного багатогранного способу життя. Надлишок роботи та виробничих планів не заважав нам при нагоді зустрічатись. Ці зустрічі та спілкування завжди були в радість. Як і раніше, святкували дні народження і відзначали важливі дати. Моя дружина Юля наважилася разом із Ліною та Валерою на автомобілі з'їздити до Польщі. Це була її перша подорож за кордон. 93 Наші контакти почастішали. Приводом служили дрібні професійні та побутові питання. Кілька разів ми з Юлею гостювали у Валери та Ліни вдома. Зустрічі були теплими. Ліна, виявляючи гостинність і щиро радіючи нашому приїзду, вміло сервірувала стіл, переповнений делікатесами. Ми багато і емоційно говорили, часом не стримуючись і перебиваючи один одного. Тональність бесід була жартівливою та доброзичливою, а теми, враховуючи безліч спільних інтересів та майже ідентичний інтелектуальний рівень, були найрізноманітніші. Обговорювали перспективи дітей, стан справ у медицині, навчальних закладах, у країні в цілому, згадували знайомих та родичів, ділилися враженнями від відпочинку та планами на майбутнє. Про що лише не говорили, засиджуючись до пізнього вечора… Згодом відносини між нами міцнішали, поширюючись також на інтерес наших дітей один до одного. Ми з Юлею були «легкі на підйом», а Валера з Ліною вміли знайти можливість та умови для короткочасного повноцінного відпочинку. Іноді проводили час на дачах. Наша, у Василівці, була на етапі будівництва, тому частіше гостювали у Ліни та Валери — за селищем Братське, по дорозі на Волоське. Там, на невеликій ділянці, густо засадженій плодовими деревами, кущами та квітами, розташувався маленький двоповерховий будинок, що з легкістю вміщав чотирьох дорослих людей. Вечорами Валера із захопленням вражав своїм вмінням готувати вишукані м'ясні страви на мангалі. Ми сиділи в альтанці, випивали, з апетитом їли свиняче або куряче м'ясо, що пахло димом та було вкрите тонкою скоринкою, зі свіжими овочами. Раділи комфорту, із захопленням відчували душевну єдність, насолоджувалися чистим повітрям та тишею. З радістю згадується спільний короткочасний відпочинок у Партеніті. Ліна та Валера поїхали туди раніше. Відпочивали у санаторії "Крим". За тиждень зателефонували нам і запропонували відвідати їх у вихідні. Прихопивши ще п'ятницю, ми з Юлею сіли 94 у машину та через сім годин з радістю зустрічали рідних людей на узбережжі Чорного моря. Була середина жовтня. Комфортна температура повітря, морський бриз, незвичайна рослинність, де переважали численні варіанти хвойних дерев, пальми, кактуси; тиша і умиротворення створювали ідеальні умови для відпочинку. Ми купалися в морі та басейні, прогулювалися набережною, смачно і ситно їли, знову купалися та прогулювалися. Здавалося, захопленому настрою не було межі, але, на жаль, за кілька днів ми з Юлею мали їхати. Можна згадати ще чимало яскравих епізодів у нашому житті, пов'язаних з Валерою та Ліною. Їхня людська та емоційна складова не змінювалася протягом кількох років після операції. Гарний стан здоров'я Валери давав підстави планувати ліквідацію грижі в області післяопераційного рубця. Хірургічне втручання відкладали до певного часу. Контрольні ультразвукові дослідження органів черевної порожнини, що проводилися кожні три-чотири місяці, не фіксували будь-яких змін, що вказують на розвиток онкологічного процесу. Щоправда, в елементах передньої черевної стінки трохи вище пупка, по серединній лінії, у Валери з’явилося ущільнення розміром з волоський горіх, болюче під час пальпації. Воно хвилювало і Валеру, і мене. Його — з погляду неприємних відчуттів, мене - з точки зору можливого метастазування пухлини. Довго не замислюючись, вирішили видалити це ущільнення та піддати гістологічному дослідженню. Операцію проводили у лікарні ім. Мечнікова. В умовах внутрішньовенного знеболювання я висік щільне утворення передньої черевної стінки в області нижньої третини післяопераційного рубця. Навколишні тканини майже не кровоточили. Після накладання швів на шкіру я з нетерпінням розсік видалену структуру. Розкрилася порожнина, що містила лігатуру та гній. 95 Моє задоволення важко було передати. Про пухлину можна було забути. Вже за кілька днів ми з Валерою відзначили цю подію кількома келихами прохолодного пива у затишному кафе на проспекті Гагаріна. Але будь-який успіх має часові рамки. Не доходячи до них, ми говоримо про майбутнє, а переступаючи - вже про минуле. Чергове контрольне ультразвукове дослідження, проведене через три роки після операції, показало наявність у правій частці печінки Валери кількох плям невеликих розмірів, що нагадували метастатичні ураження органу. Навколишній світ змінив фоновий колір. З рожевого та бірюзового - на сірий, з різним ступенем насиченості. Ми відкинули райдужні надії та зайнялися пошуком оптимального вирішення проблеми. Почався новий етап боротьби з нерівним супротивником, майже з тінню. Через це проходить чимало людей, які опинилися в такому становищі. Алгоритм дій - типовий і полягає, насамперед, у пошуку найбільш авторитетних клінік та фахівців. Шлях до них лежить через численні джерела інформації з мережі Інтернет, від лікарів, від людей, які стикалися певним чином із онкологічною патологією. При цьому дуже складно розділяти інформацію за рівнем її надійності. Дані глобальної мережі, наукових журналів часто мають рекламний характер. Якість рекомендацій, отриманих в результаті прямого контакту з людьми, багато в чому залежить від їхньої компетентності, самокритичності, ступеня зацікавленості у підтриманні відносин з вами та низки інших психологічних особливостей співрозмовника. В результаті пошуку оптимального рішення хвора людина та її близькі отримують величезну кількість рекомендацій - від найрадикальніших до безглуздих, а їх систематизація та аналіз виявляються просто неможливими. Але на кону — особисте, до того ж, єдине життя, а правильного рішення немає… 96 Найбільш стандартною реакцією хворих у таких умовах є прагнення прочитати якнайбільше рекомендацій, вислухати якнайбільше порад і використовувати всі існуючі можливості чи більшість із них. При цьому хвора людина вже не зважає на фінансові витрати. Бо більше - у свідомості формується переконання: чим дорожчою буде реалізація рекомендацій, тим якіснішими вони будуть… Валера пройшов через усе можливе: консультувався у провідних клініках Києва, Харкова, переніс пункційну алкоголізацію осередкових печінкових утворень у Донецьку, кілька курсів лікування розрекламованим у той період препаратом «Україн» та багато іншого. Результат був незмінно негативним. Метастатичні вогнища в печінці збільшувалися в розмірах, зростала їх кількість. Паралельно з цим утверджувалось усвідомлення неминучої скорої смерті. Це розумів Валера, розуміли і ми, всі ті, хто його любив, поважав та цінував. Відхід із реального життя для Валери був довгим і болісним. Це тривало кілька місяців. Валера у свої 49 років переносив цей безнадійний стан стоїчно і часто нам говорив про те, що прожив щасливе життя, випробував усе, що хотів, і легко переходить в інший світ. Думаю, що тоді, користуючись неймовірною силою свого характеру і побачивши наші переживання, він просто лукавив, хотів підтримати нас і вселити в наші душі трохи спокою. Вмираючи, за словами Ліни та Яни, які знаходилися поруч, Валера співав усім нам добре знайомі патріотичні і ліричні пісні, і слова завмерли на його вустах після остаточної зупинки серцевої діяльності. P.S. За кілька тижнів до смерті Валера зателефонував мені та попросив приїхати до нього. Голос його був схвильований. Я в цей час мав бути на засіданні вченої ради факультету. Відпросився у декана Леоніда Юрійовича Науменко. Втратив час і приїхав до Валери з певною затримкою. 97 Він відчинив вхідні двері і ліг на диван у своїй кімнаті. Я сів поруч. Ми говорили про стан його здоров'я, а далі майже ні про що: про новини, плани на найближче майбутнє та інше. Я зрозумів, що мій приїзд не відповідав тональності дзвінка Валери і нагадував фальстарт, суть якого мені стала зрозумілою внаслідок події, що сталася вже після його смерті. Напередодні нового, 2000 року, приблизно за півтора місяці після смерті Валери, у квартирі Ліни пролунав дзвінок. Вона, не замислюючись, рішуче відчинила двері. На порозі стояв молодий чоловік у формі армійського офіцера. На його обличчі було сум'яття, а в руках він тримав невелику коробку, яку передав Ліні. Після цього попрощався і швидко спустився сходами. Ліна, так нічого не зрозумівши, зачинила двері, зайшла до вітальні, відкрила коробку і знайшла там приголомшливої краси діамантову каблучку та вітальну новорічну листівку — від Валери. Півночі вона плакала, потім, взявши себе в руки, зрозуміла, що цей подарунок — ще одне освідчення в коханні та відображення надії на те, що вони обов'язково зустрінуться, хай навіть у іншому житті. Думаю, що цьому офіцеру у той день, коли мені телефонував Валера, пощастило менше, і він просто приїхав раніше за мене…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍