Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

Розділ 7

Прокидаюся знову від звуку сирени. Вже не перший місяць триває війна, а я й досі не звикну до вибухів та звуку сирени. Дивлюся в телеграм, куди летить та схвильовано дзвоню батькам.

-Ви як? У вас все добре?- питаю я в слухавку.

-Так. У нас все нормально. Батько спить. Лягай і ти відпочивати, доню.- каже мачуха.

-Добре. Спокійної ночі.- бажаю я.

-Яно. Я хочу тобі дещо сказати. Незнаю чи зараз час…- каже мачуха, в останні секунди, коли я мало не кладу слухавку.

-Щось сталося? Щось з батьком?- питаю стривожено.

-Андрій. Він повертається в Україну. Він хоче піти добровольцем.- каже мачуха, здавленим голосом.

Мовчу і не можу вимовити й слова. Серце починає стукати сильніше, а в душі, ніби хто розворушив кровоточиву рану.

-Я розумію, що ви розійшлися дуже погано. Та для мене він син і я його дуже люблю. Просто хотіла тебе попередити.- каже Валентина.

-Дякую.- кажу не своїм голосом і відключаю телефон.

Думки знову і знову повертаються в ті дні коли ми були такі щасливі, а потім бачу його очі в той день, коли мене покинув. Він вже мабуть мене забув. Минуло як не як майже 3 роки. За цей час я жила навчанням та роботою. Про те, щоб знову впустити когось в своє серце і мови не було. Я не знаю про його життя за ці три роки і не хочу знати. Але серце зрадницьки стукає при його згадці. Залишок ночі згадую минуле, а під ранок засинаю.

А на роботі знову багато  постраждалих. І діти і дорослі. Нікого не пощадила ракета ворога. Обробляю ранни, виписую ліки та стараюся підбадьорити людей, як можу. До вечора час минає дуже швидко. Раптом мене відволікає дзвінок.

-Алло, тату.- кажу я.

-Як ти там, доню?-питає батько.

-Тримаюся. Лікую та підбадьорюю людей.- кажу я.

-Коли звільнишся?- питає.

-Незнаю. Пізно увечері. Багато постраждалих після нічного вибуху.- кажу я.

-Доню, приїхав Андрій. Валентина приготувала вечерю. Якщо захочеш, приїджай.- запрошує тато обережно.

-Добре. Я матиму на увазі.- кажу я і кладу слухавку.

Нарешті звільняюся і втомлено йду перевдягатися. Замовляю таксі та їду до батьків. Все-таки хочу побачити Андрія.  Цікаво, яким він став? Чи пояснить свою поведінку? Чи знайшо собі пару? За думками не помічаю як прибуваю на місце. Підходжу до знайомого будинку та дзвоню в двері. Мені відкриває тато.

-Доню, люба. Втомлено виглядаєш. Коли вихідний?- питає батько.

-Завтра.- кажу я, знімаючи плащ та черевики.

Чую голост з вітальні. Заходжу і  серце завмирає. На мене дивляться знайомі очі. Модна зачіска, одяг, мужній вигляд зробили Андрія справжнім красенем. А поряд з ним сидить якась довгонога дівчина. В неї довге світле волосся, легкий макіяж та довгі нігті, якими вона гладить своє довге волосся.

-Доброго вечора.- вітаюся я нарешті вичавлюючи слова.

-Доброго вечора.- вітаються всі зі мною.

-Давайте знайомиттися, це Крістіна, в це Яна.- знайомить Андрій.

 Відводжу погляд від знайомих очей на мачуху, яка розставляє тарілки.

-Вам допомогти?- питаю в неї.

-Так, якщо можеш.- каже вона і я йду на кухню.

-Хто ця дівчина?- питаю, коли ми заходимо на кухню.

-Це дівчина  Андрія.- каже мачуха.

-Ясно.- кажу я.

-Вона захотіла прилетіти з ним в Україну.   Вона сама з Америки. Але її бабуся з Полтавської області, тож можна сказати українка. Вона працює журналісткою в своїй країні. Сюди відправили у відрядження на декілька місяців.- каже мачуха.

-Мамо, давай я теж чимось допоможу.- до кухні заходить Андрій і відразу стає важче дихати.

-Дістань будь ласка склянки на верхній поличці.- прохає Валентина і несе тарілки з салатом у вітальню.

Андрій дістає  склянки.

-Як життя?- питає ставляки склянки на стіл.

-Добре. А в тебе?- питаю нарізаючи хліб.

- Нормально. Працюю в айті технологіях. Вирішив, що можу бути корисним вдома.- каже він підходячи ближче та скануючи поглядом.

-Молодець. Інші навпаки за кордон тікають. Вчинок чоловіка.- кажу я на магаючись дивитися куди завгодно, тільки не на нього.

-А ти лікарем працюєш?- питає.

-Так. Допомагаю людям у цей важкий час.- кажу я.

-Рятуєш життя людей.- коментує він.

-Нехай так.- кажу я.

-А мене б врятувала?- питає десь зовсім близько.

-Коханий.- чути здалеку.

Андрій відходить від мене.

-Крістіно, я тут.- каже хлопець та несе склянки у вітальню.

Піднімаю очі та несподівано зустрічаюст поглядом з Андрієм. Він дивиться на мене декілька секунд, а потім йде до вітальні. Несу хліб та ще декілька салатів на стіл. Нарешті всі сідають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍