Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Сльози

Настрій мандрівників значно покращився: башта ставала все ближчою. Вже зовсім скоро вони опиняться всередині загадкової споруди. Хоча вони й розуміли, що там їх чекатимуть аж ніяк не п’ятизіркові номери з усіма можливими радощами життя, та завершення цього етапу подорожі додавало наснаги, відтак і сил.

Уже почався підйом на пагорб-курган, який виявився не таким крутим, як здавалося здалеку. Попри видиму полегкість шляху Артем, однак, не втрачав пильності. Він вже засвоїв, що у цьому світі небезпека може трапитися будь-якої миті, тому очікував чергової порції напасті. Звісно, нереально було передбачити, якою виявиться перепона, та все ж краще зустріти її готовим до дій, а не захопленим зненацька.

Артем і Кубик видерлися на вершину пагорба. Перед ними у всій красі постала башта. Похмура кам’яна споруда з безліччю вікон, які оперезали її симетричними рядами. Якщо припустити, що кожний ряд відповідав одному поверху, то башта налічувала сім поверхів. Башта Сподівань здавалася дуже древньою та покинутою.

Вхідні двері, судячи з усього, були одні. Саме до них вела та сама дорога, якою йшли протягом усієї подорожі Артем і Кубик, і тут же обривалася. Великі прямокутні, зроблені з грубої деревини, двері мали заіржавіле клепало, яке й слугувало ручкою.

Компаньйони перезирнулися.

– Готовий? – спитав Кубик.

Артем ствердно кивнув. Він впевнено потягнувся до клепала, та лише торкнувшись його, відскочив, затуливши вуха. Розгонистий звук, наче тисяча сирен, заревів звідусіль, заполонивши всесвіт. Він змусив мандрівників відступити від дверей. Гучний, щільний, настирливий, монотонний і невблаганний, звук завдав фізичного болю. Артем заволав, та годі було перекричати потужну стіну звуку. Хлопець навіть власних думок не чув.

Звук лунав невідомо звідки та був усюди. У ньому поєдналися гуркіт, виття, вереск, бахання, гупання, свист, ревіння – немов би голосили тисячі гігантських істот одночасно з вибухами тисяч бомб. Він лунав безперервно й невблаганно. Звук тиснув, пригнічував, знищував волю, висмоктував сили, просочувався під шкіру, у мозок, тік по жилах – і ніяк було зупинити це катування. Щоразу, коли звук, видавався, вже не таким нестерпним, коли їство наче починало звикати до нього, він переходив на нову висоту чи тональність, змінював обертони та накочувався новими хвилями жорстоких страждань.

Затуляючи вуха, Артем і Кубик відступили від дверей, сподіваючись, що подалі від башти вони відчують полегшення. Все марно: звук не слабшав, від нього неможливо було втекти. Навіть на відстані пари сотень метрів від дверей сила звука сягала такої сили, що й біля порога башти.

Декілька разів Артем збирався силами та попри біль поповзом наближався до дверей, але не міг підвестися й хоча б доторкнутися до них, бо у підніжжя башти звук остаточно позбавляв будь-яких сил. Тож щоразу хлопець скочувався з пагорба. Спроби Кубика також не мали успіху. Вони кричали, били кулаками землю, каталися в корчах по траві, плакали й істерично сміялися, не в змозі подолати відчай. Скільки вони мучилися – невідомо, але цей час розтягнувся вічністю, де кожна секунда завдавала пекельного болю.

Нарешті, втомившись чинити опір незбагненним чарам, Артем байдуже впав горілиць. Десь неподалік вже лежав знесилений Кубик. Артем дивився в небо. Чиста блакить, як в дитячих уявленнях про літо й щастя, не полегшувала тортур, але, принаймні, відволікала увагу. Сонце, яким би ясним не було, не сліпило. Усю владу над стражданнями прибрав до себе нещадний звук.

Дивлячись у безкрає небо, Артем плакав від болю, відчаю та смертельної втоми. Не в змозі поворухнутися, він вирішив й далі так лежати – все інше його мало турбувало. Якщо немає способу зупинити тортури, то вже нехай одвічна краса небес стане останнім, що він побачить. Врешті, які шанси, що звук сам по собі припиниться? Навіть якщо якимось чином вдасться подолати цю перепону, Башта Страждань обов’язково запропонує дещо страшніше й складніше. То краще не пручатися. Краще лежати й чекати, коли нестерпний звук довершить свою зловісну справу.

Звук, тим часом, і не думав припинятися. Вже неможливо було уявити світ без нього. Він, подібно злому духу, володарював над життям інших істот, і насолоджувався своєю всемогутністю, поволі доводячи свої жертви до сказу та гіркого кінця.

Поступово відчай, зневіра, злість, неспокій та інші пристрасті вгамовувалися. Артем відчужено, без думок та емоцій дивився поперед себе, вже втративши орієнтацію у просторі й часі. Сльози текли по його щокам, залишаючи вологі стежки на брудному обличчі, й тільки це виказувало в ньому живу істоту.

Дзинь! Крізь щільну, тремтячу стіну звуку до вух Артема долинув слабенький сторонній згук – наче тонкий і чистий спів дзвіночка.

Дзинь! Дзвіночок пролунав ще раз. Хлопець не поворухнувся, але відчув як сльоза скотилася з щоки та впала на струнку травинку. Дзинь! Сльозинка перетворилася на маленьку зірочку, яка легкими порухами злетіла вгору якраз перед очима Артема.

Ще дві сльози впали на траву – дзень-дзень! – і здійнялися у повітря зірочками. Здивований Артем простяг руку до зірочок, але вони, наче метелики, ухилилися. Їхні піруети озвалися ніжним переливом арфи. Хлопець знову спробував спіймати хоча б одну зірочку, та вони грайливо пройшли крізь Артемові пальці під акомпанемент звуків арфи. При цьому кількість зірочок подвоїлася.

Артем підвівся, і вже сидячі ще раз провів рукою там, де ширяли зірочки. І цього разу зірочок стало вдвічі більше, а до звуків арфи додалися інші інструменти. Артем задіяв обидві руки – і хмаринка яскравих зірок відповіла незнайомою, не дуже стрункою, але приємною мелодією.

Звівшись на ноги, Артем навмання зробив декілька рухів. Він намагався надати рухам змісту, і це спрацювало. Зірочки відгукувалися музикою, додаючи з кожним рухом нові звуки. Несвідомо Артем пробуджував до життя все нові й нові паси, експериментував з мелодією, дослухався до того, як звучатиме музика після того чи іншого руху. Долучав до музичного чаклування тіло, ноги й голову, досліджуючи гармонію звуку. І ось нарешті після чергового, абсолютно інтуїтивного  руху, музика полилася так, що перехопило дух, а шкірою пішли сироти. Це була мить надзвичайної насолоди, коли музика резонує з вібраціями душі й дарує незрівняне блаженство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍