Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Глава 5

Я лише на долю секунди задумався над тим, як добре було б мати більше часу на особисте життя, а мене вже попередили про майбутнє відрядження у сусідню країну. Ось воно – щастя. Навіщо мріяти про інше?! Розкисати було не час – на мої плечі покладалося кілька важливих завдань – щоб їх реалізувати, треба було як слід підготуватися. Donc (фр. значить, отже) мрії про побачення й поцілунки треба відкласти до нових віників, а то й забути про них на тривалий строк. 

Цього разу я мав летіти до Праги, щоб створити там філію нашої компанії, укласти кілька договорів про співпрацю та прочитати декілька лекцій студентам фінансових факультетів про стратегію боротьби з кризовими явищами. Дуже насичена програма, для підготовки до якої виділяли кілька місяців, а значить, у мене з’являлися додаткові відгули. Я знову й знову згадував про Марину, але ніяк не міг зрозуміти, чого хотів і що мені робити. Щоб відірватися від романтичних думок, я вирішив написати тексти майбутніх лекцій. Особливий акцент хотів зробити на питанні запобігання криз, а не на боротьбі з ними, хоча це також важливо. Як забезпечити безперервність бізнесу в умовах мінливої економічної кон’юнктури – важливий аспект діяльності будь-якої компанії, оскільки навіть найуспішніша з них рано чи пізно зіштовхується із труднощами. Безперервність бізнесу – та повітряна подушка, котра пом’якшує наслідки екстрених ситуацій, які виникають в економічній діяльності. Це як соломки підстелити на випадок падіння. І, якщо хто легковажно думає, що ніколи не впаде, той нехай готується до краху! 

Чудово, якби в людину можна було вбудувати подібний механізм, котрий би забезпечував захист від експромтних ситуацій, тривожних відчуттів і безперервну впевненість у собі. Щоб ніщо не втручалося у внутрішній світ без попередньої згоди й не порушувало спокою та рівноваги. Якби це було можливо, то життя, напевно б, утратило свою привабливість. Саме невідомість – от що примушує нас мріяти і йти вперед. 

Я так заглибився в теорію та практику криз, що весь світ зник і Марина також. У такі моменти вона здавалася міражем – далеким і недосяжним. 

Набагато реалістичніше – це поїхати у відрядження й закрутити там ні до чого не зобов’язуваний роман. Цілком досяжна перспектива найближчого майбутнього. І ніяких болісних сумнівів, філософських роздумів про щастя, ніяких ілюзій. 

Але мене раптом осяяла думка іншого змісту. Nom d’un chien (фр. чорт забирай)! На кого я залишу котів?! Я про них геть забув. Першим рішенням було зоставити їх на маму, але виявилося, вона також у цей період буде далеко. Маман заявила, що летить у Париж на семінар і Новий рік святкуватиме там. Це вже стало доброю традицією – Новорічні свята проводити у столиці Франції. У дитинстві я теж часто літав туди з мамою – там жила її сестра, яка завжди раділа українським гостям. 

Була ще хатня робітниця, але вона страждала на алергію. Раз на тиждень жінка прибирала мою квартиру, але приглянути за тваринами категорично відмовилась. Я міг, звичайно, найняти іншу людину чи віддати котів до притулку на час своєї відсутності, але відразу відкинув ці варіанти, але чому, і сам не знав. Я свідомо позбавив себе всіх можливих варіантів розв’язання цієї не такої вже й складної проблеми. 

І раптом рішення прийшло саме собою: Марина! Однак мого ентузіазму вистачило ненадовго – це буде нахабством з мого боку, вирішив я. Однак не наважувався відразу відкинути цей варіант, бо насправді дуже хотів її побачити. І, замість того, щоб зробити рішучий крок, я продовжував нерішуче топтатися на одному місці. У голові по колу ходили численні «за» й «проти», «а раптом», «а якщо». Зрештою, моя нерішучість замордувала мене не на жарт і я не помітив, як опинився перед дверима її квартири. І поки я щосили тиснув на дзвінок, мою впевненість укріплював «залізний» аргумент – турбота про тварин. Благородний мотив – нічого не скажеш! 

 Через кілька секунд двері відчинилися і я побачив усмішку «вихідного дня»: 

– Вітаю! 

– Добрий день! – привіталася Марина й завмерла в очікуванні. 

– А... – невпевнено почав я, не знаючи, що сказати. – Якщо мене не зраджує пам’ять, я запрошував вас на каву? 

– Пам’ять вас усе ж таки зраджує, або ви мене з кимось сплутали. 

– Це навіть краще. 

– Марина всміхнулася кутиками вуст. 

– Може на «ти»? – несподівано запитала вона. 

 

– Я не проти трохи відпочити від сидіння за компом. Спина болить. 

– Чудово. То я зачекаю? 

– Проходь. Я недовго. 

У цей момент я відчув себе найщасливішою людиною. І навіщо було так довго сумніватися й займатися самоаналізом?

– Я готова. Куди йдемо? 

– Знаю одне чудове місце – там найсмачніша кава. 

– Звучить привабливо. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍