Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Глава 6

Замовивши каву, ми вийшли на вулицю й зайняли порожній столик. Марина сиділа переді мною та обома руками обіймала гарячу чашку кави. На ній було пальто теракотового кольору й шарф того ж відтінку. Безперечно, осінь їй личила. Ми сиділи, мов старі друзі, і говорили про всілякі дрібниці. Про мету свого візиту я поки що мовчав, знову засумнівавшись у доцільності такого прохання. 

Ця розмова зблизила нас настільки, що Марина мені тепер здавалася найріднішою людиною на світі. Поряд з нею я відчував себе «справжнім» – саме так я міг схарактеризувати свої відчуття в той момент. І це було істинне одкровення, котре не можна було ні з чим порівняти. Я відчував себе наповненим, і мені хотілося сказати всьому світові, як я його люблю! 

 Чи поцілував я Марину? Так, і вона не чинила супротив. Потім у нас було ще багато вечорів і поцілунків. Але день від’їзду невблаганно наближався. І тепер перспектива бути так далеко від неї зовсім мене не приваблювала. Я вже не хотів провести місяць чи два без чарівної сусідки, без її усмішки, без її очей. Ця жінка зводила мене з розуму. Je fus enivre et enchante (фр. Я був сп’янілим і зачарованим). Так, я закохався, закохався по самі вуха, але тепер не боявся собі в цьому зізнаватися. 

За тиждень до мого від’їзду ми сиділи в тому ж кафе, і я, тримаючи Марину за руки, розповідав їй про свою майбутню поїздку. 

Час мине швидко, та й тобі не буде коли думати про мене, – намагалася втішити мене кохана. 

– Лише цим і займатимуся, – сказав я, міцно стискаючи її пальці. – Мені не хочеться розлучатися з тобою ні на мить. 

– Мені теж, але ти скоро повернешся й ми будемо багато часу проводити разом, чи не так? 

– Я дуже цього хочу! 

– Я поцілував її м’які й ніжні руки, і в мене не вистачало слів, щоб висловити, який щасливий. Коли ми повернулися додому, Марина порушила тему, котра мене хвилювала, а саме: на кого я залишу котів. Але на той момент я вирішив не обтяжувати її та вже домовився із притулком. 

– Значить, ти мені не довіряєш? – з усмішкою подивилася на мене власниця мідного волосся. 

– Не хочу, що ти відривалася від важливіших справ. 

– Вони мені не заважатимуть, правда. Залиш їх у мене. Мені буде веселіше! 

– Ну добре, – здався язрештою на вмовляння Марини, – не можу ж я відмовити тобі в такому задоволенні. Але якщо втомишся, залишу тобі номер притулку – ти завжди зможеш їх туди відвезти. Домовилися? 

– Домовилися. Та це зайве, бо вони житимуть зі мною до твого приїзду. Мені буде на кого відвертати увагу під час написання кандидатської дисертації. 

– Ці слова примусили мене відкрити рота від здивування, і вираз мого обличчя розсмішив Марину. Я ще ніколи не почував себе таким дурнем. 

 

– Це моя помилка – я весь час говорив лише про себе, – хотілося якось реабілітуватися. – І от тепер виявляється, що я про тебе нічого не знаю. От дурень!

– Облиш себе звинувачувати. 

– Оце вже ні! Коли я повернуся, говоритимемо лише про тебе, а про мене більше не слова. 

– І що – ти мені не розповіси, як минула поїздка? 

– Звісно, розповім – але це не займе багато часу, далі я буду слухати лише тебе, а ти будеш розповідати, розповідати, розповідати… 

– Я краще тобі покажу свою роботу. Як тільки приїдеш, ми відвідаємо ботанічний сад. Він неймовірний! 

– Насправді це ти неймовірна! Ніколи не думав, що з кандидаткою наук можна так запросто пити чай і говорити про всілякі дрібниці. 

– По-перше, майбутня кандидатка наук, а подруге – ми такі звичайні люди, як і антикризові адміністратори. 

– Ті кандидати, яких я знав, були дуже серйозні – зайвих слів не говорили, і до того ж вони не такі красиві й дивовижні! – я торкнувся вуст Марини. 

– Я не ставлю собі за мету когось здивувати. 

– Ти просто дивуєш. 

– А тобі це не подобається? 

Чесно кажучи, навіть не знаю. Ніколи ще так багато не дивувався за такий короткий проміжок часу, – я не міг відірватися від Марини, її очей, її губ, її волосся. Вона зводила мене з розуму.

 

Увесь той вечір у мене в голові звучали слова «кандидатка наук». «Вона до біса розумна, а не лише гарна», – почув я злий голос усередині себе – голос закоренілого егоїста. Мені стало соромно. Невже це заздрість, дух суперництва? Але ж ще годину тому я був упевнений, що понад усе люблю цю жінку. Адже саме розумом вона мене й привабила. Розумом і силою, які вона випромінювала і змушувала миттєво забувати про свої обіцянки не вступати в розмови, емоційно не вмикатися і т. д. Що це тоді за ремствування?! Чому я не можу просто насолоджуватися щасливими митями, які мені послала доля у вигляді чарівної незрівнянної Марини.

 Ця жінка уособлювала собою цілий світ, який можна вивчати до кінця життя, але й так не пізнати повністю. Поряд з такою жінкою ти ніколи не будеш розчарованим, тобі ніколи не буде сумно, поряд з такою жінкою ніколи не захочеться іншу. Що це тоді за ремствування?! До чого ці пласкі розмови ні про що, які позбавлені будь-якого сенсу? Про це я вирішив подумати у відрядженні, в мене буде багато часу для роздумів. Я мав вирішити, чого я насправді хочу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍