Читати книгу - "Крістіна"

позичив — він мав звичку добряче заправлятися спиртним, коли по ящику показували гру «Пінгвінів»[162]. «Позичити ключ від сараю з вибухівкою, поки йтиме третій період одного матчу, — думав я, — а повернути його на брелок під час другого матчу, теж у третій період». Імовірність, що в січні йому знадобиться вибухівка й він виявить зникнення ключа, була дуже низькою. Це було обманом, ще однією зрадою — але водночас і способом покласти всьому край.

— Ні, — сказала Лі.

— Чому ні?

Як на мене, то динаміт гарантував ту фінальну остаточність, якої якраз і вимагала ситуація.

— Бо Арні тримає її зараз перед будинком. Ти справді хочеш, щоб шматки розлетілися по всій вулиці? Ризикнеш, щоб уламком скла якійсь дитині голову відтяло?

Я здригнувся. Сам про це не подумав, але тепер, після її слів, у моїй уяві постала чітка, різка й відразлива картина. А це навело мене на інші роздуми. Підпалити шнур динамітної шашки сигарою й закинути її на той об’єкт, який прагнеш знищити… усе це добре виглядало в недільних вестернах на другому каналі, але в реальному житті треба було ще зважати на капсулі-детонатори й точки дотику. Та все ж я за цю ідею тримався до останнього.

— А якщо вночі?

— Усе одно небезпечно, — заперечила Лі. — Ти й сам це розумієш. У тебе на лиці написано.

Довга-предовга пауза.

— А як щодо пресу в Дарнелла? — урешті спитала Лі.

— Те саме просте заперечення, що й перед цим, — сказав я. — Хто її туди відвезе? Ти, я чи Арні?

У цьому якраз і була притичина.

— Що було сьогодні? — спитав я.

— Хотів, щоб я з ним на побачення пішла. Цього разу — боулінг. — У попередні дні було кіно, вечеря, подивитися телевізор у нього вдома, повчитися разом. І в усіх цих пропозиціях фігурувала Крістіна, як засіб для пересування. — Він стає нестерпним, і в мене вже закінчуються відмазки. Якщо ми будемо щось із цим робити, то треба пошвидше.

Я кивнув. Неспроможність вигадати задовільний метод — це одне. Інше, що нам заважало, — моя нога. Гіпс уже зняли, і всупереч суворим приписам лікаря користуватися милицями, я вже випробував ліву ногу без них. Було трохи боляче, але не аж так, як я боявся.

Усе це, так, — але головна затримка була пов’язана з нами. З тим, як ми відкривали одне одного для себе. І хоч це, може, прозвучить гидко, я маю дещо додати, щоб бути до кінця чесним (а я пообіцяв собі, коли починав розказувати цю історію, що зупинюся, якщо не зможу бути чесним чи викладати все відверто). Присмак небезпеки додавав якоїсь гостроти моїм почуттям до неї — і, думаю, її почуттям до мене також. Арні був моїм найкращим другом, але все одно в думці про те, що ми зустрічаємося в нього за спиною, була певна брудна й безглузда привабливість. Я відчував це щоразу, як пригортав її до себе в обіймах, щоразу, коли моя рука ковзала по пружній опуклості її грудей. Крадькома, потайки. Ви можете мені сказати, у чому тут кайф? Але він був. Уперше в житті я закохався в дівчину. Раніше були слабкі спроби занедужати, а цього разу мені геть-начисто дах знесло. І я полюбив це відчуття. Я полюбив її. Якби не те невідчепне відчуття зради… змієподібне. Сором і якийсь шалений збудник водночас. Одне одному ми могли казати (і казали), що тримаємо роти на замку задля захисту своїх рідних і самих себе.

То була правда.

Але не вся правда, Лі, так? Ні. Не вся.

З одного боку, нічого гіршого статися не могло. Кохання вповільнює час реакції; воно притлумлює відчуття небезпеки. Моя розмова з Джорджем Лебеєм відбулася дванадцять довгих днів тому, і від думки про те, що він сказав (а ще гірше — на що натякав), більше не ставало сторчма волосся на моїй потилиці.

Те саме було правдою — чи неправдою — стосовно тих кількох разів, коли я розмовляв з Арні чи краєм ока бачив його в шкільних коридорах. Дивне відчуття, однак ми неначе повернулись у вересень і жовтень — ті місяці, коли стали чужими одне одному просто тому, що Арні був дуже зайнятий. Коли ми все-таки розмовляли, він поводився досить приємно, хоча сірі очі за скельцями окулярів залишалися холодними. Я чекав, що мені от-от зателефонують зарюмсана Реджина чи невтішний Майкл і повідомлять новину про те, що Арні врешті припинив з ними гратися та з кінцями поховав думку про коледж восени.

Але цього не сталося, і новину про те, що Арні набрав додому багато літератури про Пенсильванський університет[163], Університет Дрю[164] і Університет штату Пенсильванія[165], я почув від самого Моторота, нашого шкільного психолога. Саме ці навчальні заклади найбільше цікавили Лі. Мені було про це відомо. І Арні теж.

Два вечори тому я випадково підслухав, про що говорили на кухні моя мама й сестра Еллі.

— Мамо, а чому Арні до нас більше не приходить? — спитала Еллі. — Вони з Деннісом що, посварилися?

— Ні, сонечко, — відповіла мама. — Я не думаю. Але коли друзі дорослішають… іноді вони віддаляються одне від одного.

— От зі мною такого нізащо не станеться, — з усією дивовижною переконаністю дівчинки, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, заявила Еллі.

Я сидів у сусідній кімнаті й думав: а що, як це лише галюцинація, яку спричинило довге перебування в лікарні, на що натякав Лебей, а насправді є тільки оце — ми віддаляємося одне від одного, між двома друзями дитинства ширшає дистанція. Я бачив, що в цьому є певна логіка, вона прозирала й у моїй зацикленості на Крістіні, цьому клині, який увігнався між нами.

Це означало закривати очі на неспростовні факти, але відчуття було втішне. Якщо в це повірити, то ми з Лі зможемо зажити звичайним життям — брати участь у шкільній діяльності, трохи більше позубрити до відбіркового іспиту, який буде в березні, і, ясна річ, стрибати одне одному в обійми одразу ж, як її батьки чи мої виходитимуть з кімнати. Зажиматися як парочка до нестями закоханих хтивих підлітків, якими ми й були.

Усе це приспало мою пильність… приспало нас обох. Ми були обережні — насправді никались, як коханці, що зраджують чоловіка й дружину, а не парочка підлітків. Але сьогодні гіпс зняли, сьогодні я зміг користуватися ключами від свого «дастера» замість просто дивитися на них, і під дією імпульсу подзвонив Лі й спитав, чи не бажає вона піти