Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити...

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан... Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду...

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

***

На вранішній п'ятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, п'ятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович... Прошу...

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря... рю... щі... хворі е-е... Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой... ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої... В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві... Ні, навпаки — в... — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього... мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа... ой... зліва... правої...

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм... Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо... Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з...

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — 3 Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе... Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці... Ой... вибачте... забула, що в чому... А Вікуляк...

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!

— Коли все скінчиться, — почав Олег, — це будуть твої проблеми, як знов ублажити персонал, ставши завідуючим. І мене вони не повинні хвилювати. Правильно? Ми ж домовилися? Сам підеш до головного, і до Вовка сам поїдеш.

— Гаразд уже, не плач... — пробурмотів Ілля. — Звільню тебе від цього тягаря. Заспокойся...

До ординаторської зазирнула Віра-операційна.

— Олег Вікторович, о якій годині починаємо?

— Я ж казав — о десятій. Соню мені заклич, нехай прийде.

Соня відшукалася за якусь хвилину. Увійшовши розкарячено, як завжди, вона мовчки стала з віником посеред ординаторської.

— Ось що, Соню... — сказав Олег. — Ключі від старого кабінету Малевича у тебе?

— Де ж їм бути? — здивувалася вона. — Ви що, не пам'ятаєте? Сам Ілля Петрович віддав мені, казав...

— Соню, — зупинив потік слів Олег, — іди прибери там, помий і так далі. Щоб усе в ажурі було. Я в апендициті, який Ілля Петрович влаштував, не буду сидіти. Стільчик заберу ось цей, — він указав собі під сідниці, — бо до нього звик.

— Як скажете, — Соня незворушно закривуляла до коридору. — Мені що, не однаково, де прибирати? Чи один кабінет, чи другий... А той кабінет? — вона запитливо глянула на Медвідя.

— А той буде для зберігання апаратури, — пояснив Ілля. — Німець обіцяв привезти.

Двері за Сонею зачинилися. Лікарі перезирнулися.

— Ну, ось... — резюмував Беженар. — А ви два дні тому паніку здійняли...

***

У кабінеті головного лікаря сидів той самий слідчий райвідділу.

— Я вам ще раз пояснюю, — терпляче тлумачив йому Лабо, — будь ласка, у вашому розпорядженні вся територія лікарні. Дивіться, де хочете. Звичайно, ніхто не дозволить перекидати все в операційних та пологових залах, це нісенітниця, ви самі розумієте. А так — усі приміщення можете дивитися. Хочете, із вами ходитиме інженер із техніки безпеки, як учора. А можете продовжувати Бліща на ланцюгу водити. Але сам я, повірте, не збираюся займатися іграми у детектива і шукати якийсь мотлох, що приснився завгоспу-п'яниці, в якого від горілки вже мозок попух. Тим паче, ви мені чомусь уперто не говорите, що саме шукаєте, який воно повинно, так би мовити, об'єм мати. Проте, наскільки я зрозумів, що під койку в палаті це все не заховаєш?

— Не заховаєш... — погодився Глушко. — Але ми все обдивилися! Усі підсобні приміщення. Ніде нічого! Жодних слідів.

— Отже, немає... — підвів риску головний. — Чи, може, по ординаторських порозпихали. А що не влізло — у мене в шафі стоїть. Он, можете подивитися, — Лабо вказав рукою на шафу для одягу в кутку.

— Між іншим, дарма ви так, — образився Глушко. — Справа на контролі у прокурора. А я такий самий державний службовець, як і ви, — роблю, що належить.

— Вибачте, Василю Васильовичу, — схаменувся головний. — Ви праві. Просто навалилося всякої дуристики