Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Ця погроза змусила Злату таки вийти на кухню, бо Артур просив її їсти, і вона обіцяла йому, що буде це робити.

Час тягнувся довго. Вона пробувала в’язати — і постійно відволікалася на спогади їхнього походу до крамнички. Як Артур розглядав різні незрозумілі йому штуки на вітрині, на кшталт пристроїв для помпонів, маркерів, моталок чи туніських гачків. Розпитував продавчиню, а та, усміхаючись, пояснювала йому їхнє призначення. Він здивовано озирався до Злати і запитував, чи вона про це знала. Вона усміхалася йому у відповідь і кивала головою, що знає. Знала, просто не все могла собі дозволити, але цього не казала вголос, бо він міг почати все скуповувати.

В’язання не йшло. Почало сутеніти, і почуття самотності гострим ножем стало шпиняти серце.

Ноутбук, що стояв на тумбочці біля ліжка, сповістив про вхідне повідомлення на скайп. Злата підсіла ближче. Артур прислав усміхненого смайлика. Серце, повикидавши з себе всі ножі, закалатало.

Вона відправила такого ж смайлика у відповідь, і він їй подзвонив. Прийнявши виклик, вона побачила Артура у незнайомій світлій кімнаті. Волосся в нього було мокре, футболка — інша, мабуть, після душу.

— Привіт, Сонечку. Я вже на місці, долетів без пригод. Як ти? — запитав він, усміхаючись.

— Я скучила… — видавила з себе Злата, відчуваючи, що зараз заплаче.

— Я теж…