Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

секретарка, завжди поруч, завжди підтримає, вислухає й прихистить, — і що б він без неї робив!

Нарешті божевільна жриця Сходу з диким відсутнім поглядом і незрозумілими вигуками повернулася на тлінну землю. Вона глянула на Пеланкі й тіло її затремтіло, з горла вирвався несамовитий крик, і вмить вона зробилася така спустошена, жаль було і глянути. Жриця попросила підкинути грошенят до винагороди, бо робота була таки дуже виснажлива, адже доля Пеланкі виявилася така темна і непролазна, що їй заледве вдалося щось вивідати. Тож їй потрібні ще гроші на свічки, щоб розвіяти тотальний морок його душі. Аспазія поклала гроші в шухляду, запалила свічки, і тільки тоді її всепроникний погляд зміг розпізнати його ворогів.

— Бачу на узбіччі трьох чоловіків, жоден із них не бажає вам добра…

— Ох! — простогнав Пеланкі. — Скажіть мені, signora mia[84], які вони з себе…

Аспазія мовчала, немов силкувалася краще розгледіти цих трьох, а Пеланкі її квапив:

— Погляньте чи один із них бува, не лисий, а інший не товстий? А третій…

— Нехай про третього сама скаже… — втрутився Максимо Салес. — Зрештою, хто тут провидиця?

Віщунка, хоч і була в трансі, кинула нищівний погляд на те хамло: та як він сміє, мало того, що робота її виснажує, то ще й якийсь хамула втручається. А потім ще мають совість казати, начебто вона задурно гроші отримує. Ой нелегко дістається їй той заробіток, ой нелегко…

— Перший із тих трьох, — оголосила вона загробним голосом, — голомозий.

— Теж мені новина… — пробубонів Максимо.

— Другий — дебелий, я б навіть сказала товстопузий…

— А третій? Який з себе третій? — процідив Максимо.

— Третього розгледіти не можу, зусібіч темрява його обступила…

Пеланкі вже не стримався:

— Це точно він, завжди він від мене ховається, maledetto[85]! Ану ж придивіться, чи є в нього вуса і чи бува, не перебитий ніс…

Але Аспазія наче й не чула його, занурена в таємниче споглядання:

— От і прояснилося: бачу в нього вуса і… пождіть, секундочку… зламаний ніс…

— Ну от, як я і боявся, то ті ненависні Страмбі! — вигукнув Пеланкі. — І що ж його зробити, скажіть мені, щоб прибрати зі свого шляху цей непотріб?

За їхнє вигнання з Баїї на найдальший Схід стомлена і виснажена Аспазія зажадала солідну суму. Пеланкі вже вийняв був гаманець, але Максимо Салес, цей рішучий скептик, знову встромив свій ніс і зажадав, щоб Аспазія мала совість і знизила ціну.

Невтомними зусиллями Аспазії позбувся Пеланкі братів Страмбі, але не позбувся свого тотального невезіння у грі. Тому його скорботний шлях від ворожок до віщунок тривав.

Жозете Маркос принаймні молода і гарна, як зауважив Максимо Салес, якийсь нетиповий виняток із того їхнього таємного ворожбитського братства, що здебільшого складалося зі старих затасканих шкур. Чому воно так? — не раз міркував професор. — Чому царство потойбіччя зазвичай виходило на зв’язок із таким страхолюдиськами світу цього? Чому кімнати, де приймали відвідувачів, завжди були такі брудні, чому місця, де знали відповідь на такі нетипові запитання, завжди були просякнуті затхлим смородом, мов трухлявий склеп померклих душ людських?

О святе спасіння Жозете Маркос, струнка блондиночка, і головне — чистьоха яка! Вона прийняла їх у вітальні, де стояли вази з квітами і попільнички, уважно вислухала їхню історію, залишила їх зі своїм чоловіком, її помічником, і подалася до спеціальної кімнати ворожіння й левітації. Чоловік Жозете — Маркос, теж молодий і приємний ззовні пройдисвіт, дипломатично і завбачливо повідомив їм, що порівняно з іншими Жозете бере за свої послуги зовсім небагато, адже посередництво з духами безкоштовне, а гроші потрібні, щоб відновити її здоров’я — вони йдуть на уколи та препарати (а вони зараз такі дорогі!), кожен сеанс забирає в неї стільки сил… Щоразу, виробляючи ектоплазму — а вона сил на це не шкодує ніколи, це вам підтвердить кожен, хто до неї звертався, — її організм, і без того тендітний та вразливий, вкрай виснажується, тому якісне відновлення просто життєво необхідне. Для Пеланкі Жозете була останньою надією й сподіванням, тому він не поскупився й поклав у кишеню Маркоса щедрий гонорар.

У сусідній кімнаті з фіолетовими фіранками панувала майже непролазна темрява. Уся в білому, Жозете напівлежала у кріслі, огорнена своїми магічними флюїдами, а Маркос звелів усім чотирьом — Пеланкі, Зулмірі, Домінґо Пропалато і Максимо — взятися за руки, щоб зміцнити силу думки. Заледве вони це зробили, як маленька лампадка, що жевріла в кутку кімнати, вмить згасла.

Потім звідусіль задзвеніли дзвоники, почувся вереск, схожий на нявкання, і якесь дивне мерехтіння осяяло кімнату; Зулміра істерично зойкнула, Пеланкі заціпенів, а Пропалато, стиснувши зуби, тремтів і вкривався липким потом. Усі ці спалахи та звуки позначали появу самого брата Лі У, китайського мудреця з династії Мін. Але невиправний Салес знову втрутився, заявивши, що Лі У тут ні до чого, і всі ці чудасії виробляє Маркос, якому, до слова, чудово живеться на всіх цих спекуляціях з ектоплазмою. Та навряд чи варто зважати на думку людини, яка ні у що не вірить, тож якщо ми її й документуємо, то лише заради об’єктивності нашої хроніки.

А от Жозете вартувала довіри, зосередившись на своїй копіткій роботі, вона (чи то пак сам китайський мудрець її вустами) щось дивно лепетала, мов дитина, незрозумілою мовою, мабуть, стародавньою китайською чи, може, то була португальська племені макао, словом, зрозуміти її було нереально. Мудрець Лі У вважав, що причиною всіх негараздів була вродлива італійка, яку Пеланкі свого часу обдурив і яка так і не змогла з цим змиритися.

— А блондинка чи шатенка? — запитав калабрієць.

— Шатенка, дуже гарна шатенка років двадцяти п’яти…

— Двадцяти п’яти? Та їй було майже сорок, та ще гадюка! Я ні в чому не винен! Будь ласка, дорогенька, скажіть китайцеві, що моєї вини в цьому немає…

Її звали Анунсіата, на вигляд тендітна і невинна сеньйорина, яка шукала захисту, насправді ж… ох! курва курвою! А Пеланкі тоді було заледве сімнадцять…

Болісне розчарування охопило його незрілу юнацьку психіку, він схопив ніж і чикнув підлу зрадницю просто по її миловидому підлому личку. Від в’язниці вберегло лише те, що він був неповнолітній, але понівечена Анунсіата кляла його в лікарні й присягалася помститися, живому чи мертвому. І от тепер, через стільки років, вона, вочевидь, вирішила здійснити свою обіцянку. Анунсіата, перше кохання італійця: послідуще курвисько.

Але Пеланкі і не збирався каятися: його жінка повинна належати лише йому, а не всім, кому заманеться, й Зулміра це знала і намагалася бути в тіні, далі від гріха!

За додаткову оплату китайський мудрець погодився звільнити Пеланкі від проклять Анунсіати. Фінансові питання погодився залагодити Маркос, посередник між