Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

духами та живими людьми. Усе, від Анунсіати з її почикриженим обличчям і сліду не зосталось, але невезіння й далі переслідувало Пеланкі.

Архангел Мігель де Карвальйо, загорнутий в якесь простирадло, у тюрбані, не описував облич, не називав імен, а діяв швидко і рішуче. Він узяв руки Пеланкі в свої й пильно глянув йому у вічі: Пеланкі переслідує невблаганний ворог, якого калабрієць колись сильно образив і який нещодавно помер. Усевидячий архангел одразу ж його виявив.

— Він зараз стоїть у вас за спиною.

Усі мимоволі ступили крок уперед, навіть Максимо Салес про всяк випадок підійшов до дверей.

— Кажете, він недавно помер?

— Так. І посварилися ви через жінку… — додав архангел, глибоко вдихнувши.

Пеланкі здогадався, що йшлося про Діоженеса Рібаса, у якого він відбив дружину, немолоду вже мулатку, хоч і з залишками колишньої вроди. Ображений Діоженес погрожував йому кинджалом, але Пеланкі — тоді вже законний власник майже всіх гральних закладів, — щоб стулити йому пельку і врятувати мулатку, яку той ревнивець уже замучив переслідуваннями, звелів своїм найкращим найманим бандитам втерти цьому Рібасові добрячого маку. Коли після тієї пригоди Діоженес Рібас вийшов із лікарні, він одразу ж кудись пропав, і Пеланкі лише випадково дізнався, що той нещодавно помер у страшних злигоднях. Щодо мулатки, призвідниці тієї історії, то незабаром вона набридла Пеланкі й він обміняв її на двісті п’ятдесят карткових колод.

Своїм вогненним мечем архангел вигнав Діоженеса, жалюгідного рогоносця, й узяв за це зовсім небагато, бо мав за правило ніколи не наживатися на біді ближнього свого. Рогоносця не стало, а невезіння множилися.

Доктор Наїр Саба, сорокарічна лікарка, дипломований хірург, страшна як та смерть, лікувала хворих магнетичними пасами. За підказкою зірок і за помірну ціну вона вмить виявила щонайменше шістьох ворогів Пеланкі й одразу ж їх усіх знищила, вилікувавши заодно йому виразку дванадцятипалої кишки, а Пропалато — хронічний ревматизм. Лише тотального невезіння Пеланкі вилікувати їй не вдалося.

Шістдесятирічна Дебора була вдягнена в таке страшне руб’я, що, на думку Максимо, їй не варто було навіть показувати грошей: вона всім трохи зніяковіло розповідала, що вже понад тридцять років вагітна Апокаліпсисом, була весь час п’яна і вічно застуджена, мала вигляд щонайогиднішої жебрачки. Дебора виявила лише якусь Кармозину, давнє кохання Пеланкі, яку він колись дуже негарно покинув, бо, бачте, король гри не терпів кощавих і некрасивих жінок. Дебора доклала чималих зусиль, щоб спровадити цю особу, і вдалося їй це лише завдяки кільком ковткам кашаси з баночки з-під мікстури. Вона запропонувала Пеланкі кілька способів вгадувати виграші в підпільній лотереї, але невезіння тривало.

Відмовився від гонорару за свої послуги лише Теобальдо Принц Багдадський, весь у білому, насуплений висохлий старець із пильним поглядом блакитних очей і добрим обличчям. Він відмовився від грошей, адже не виявив ані видимих, ані прихованих ворогів, ані жінок, ані чоловіків, які бажали би Пеланкі зла. А як і виявив, то волів це не розголошувати. Він поплескав Пеланкі по плечу й зі сльозами на очах сказав:

— Тільки Маестро Абсурду зможе вас урятувати. Тільки він і ніхто більше.

— А де мені його шукати?

Старенький вісімдесятирічний Теобальдо Принц Багдадський, який уже понад двадцять років віщував кінець світу, за що його садили в тюрму і замикали в божевільню, переслідували, одначе не зламали, невблаганний пророк Старого Заповіту пояснив:

— Ти знайдеш його там, де найменше шукатимеш…

Мовивши це, він заплющив очі й поринув у сон.

У Зулміриній квартирі, у цілковитій, як це і необхідно мислителю, самотності, Кардозо і Са обмірковував деталі свого плану дій: зустріч із марсіанами вже призначено, а серед них він має чимало друзів.

— Що там? — запитав він у Пеланкі.

Утомлений і пригнічений, король рулетки зітнув плечима.

— Чи не знаєте, бува, де знайти Маестро Абсурду? Ви чули про такого?

— Ви хочете побачитися з Маестро Абсурду? — і веселий регіт розлився вітальнею.

— Хочу, і якомога швидше!

— У такому разі, ось він, перед вами. Маестро Абсурду — це я.

— Ви? Тож покваптесь! Якщо це триватиме ще бодай тиждень, мені клямка.

— Покваптеся, Кардозиньйо, — благально докинула Зулміра.

Маестро Абсурду всміхнувся на таке лагідне звертання відданої секретарки.

— Спокійно, зараз усе владнаємо.

«Який же в нього пильний, достоту соколиний погляд», — подумала Зулміра.

24

З АПТЕКИ ПОПІД РУЧКУ ВИЙШЛИ ДОНА ФЛОР І ДОКТОР ТЕОДОРО. Перекусивши і трохи перепочивши, доктор мав повернутися до праці, адже недільні чергування тривали до десятої вечора.

— Бідолашний мій Теодоро… — поспівчувала чоловікові дона Флор.

— Ти сьогодні лягай раніше, люба, ще вчора ти нездужала… — турботливо порадив Теодоро.

Як же раділа дона Флор, що нарешті тій запеклій боротьбі протиріч, яка так довго роздирала її зісередини, тому пекельному протистоянню душі та плоті, настав край. Зараз її турбувало лише одне — а що як Гульвіса не повернеться? Що вона тоді робитиме? Та він таки повернувся, варто було докторові ступити за поріг (у плащі та з парасолькою, бо знову лило, мов із відра), як дона Флор одразу ж опинилась на їхньому кованому ліжку, на м’якому матраці, під теплим покривалом, у Гульвісиних обіймах…

— Ти такий блідий, а як схуд і змарнів… Утомився, мабуть… Це тому, що ти знову не спиш, знову гинеш у тих нескінченних іграх та оргіях. Тобі слід більше відпочивати, коханий, — прошепотіла дона Флор у перерві між мільйонами легких і таких солодких ласк і пестощів, після бурхливих, полум’яних любощів. Так, білий мов стіна, але усміхнений, Гульвіса їй відповів:

— Чи я втомився? Є трохи. Ти навіть не уявляєш, як я реготав із Пеланкі. Добренько, кохана…

— Добренько, кохана? Ти не залишишся на ніч?

— Наша ніч — зараз. А потім заступить мій колега, твій другий чоловік.

На очах дони Флор забриніли сльози:

— Ні, Гульвісо… Я більше ніколи не належатиму йому… Ніколи, Гульвісо, чуєш?! Невже ти цього не розумієш?

Гульвіса вдоволено всміхнувся.

— Не кажи так, люба. Ти чесна і поважна жінка, я знаю, але навіщо себе дурити? Не лише мені ти належатимеш, і ми обоє це знаємо, солодка моя брехушечко, він теж твій чоловік і має на тебе таке ж право, як і я. І ти знаєш, що він мені чимраз більше подобається… Хіба я не казав, що ми чудово вживемося…

— Гульвісо!

— Що, голубонько?

— Отже, тобі начхати, що я наставлю тобі роги з Теодоро?

— Роги? — провів він рукою по кучерявій шевелюрі. — О, та хіба ж з ним можна наставити роги? Ми обидва пов’язані з тобою навіки, серденько, обидва маємо на тебе повне право, схвалене законом і церквою, так же? Тільки от він, дурень, мало тебе порає. А наше з тобою кохання, мила, хай навіть протиприродне, але