Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

20 листопада. «Повстанчі війська, об’єднані згодом в Осадний корпус», розпочали облогу Києва.

Скільки було цих «військ», які бойові дії мали місце, де вони відбувалися, що взагалі діялося впродовж наступних днів — нема знаття.

12—13 грудня. Загальний наступ на Київ. «Після дводенних завзятих боїв вони зовсім розбили російсько-гетьманські дружини».

14 грудня. Частини Дніпровської дивізії і січових стрільців в’їхали до Києва залізницею з боку Василькова.

Все.

Підіб’ємо підсумок. За період 16 листопада — 14 грудня, тобто впродовж 29 календарних днів, невідома кількість озброєних людей їздила залізницею з Білої Церкви (відстань до Києва — 82 км) через Фастів (відстань до Києва — 62 км) та Васильків (відстань до Києва — 36 км).

Точно відома кількість основного ударного загону повстання. Станом на середину листопада у Білій Церкві перебувало 59 старшин і 1187 рядового складу січових стрільців, у т. ч. в строю відповідно 46 і 816 вояків, зведених в один піхотний курінь у складі 4 сотень, кулеметну сотню, загін кінної розвідки, гарматну батарею і технічну частину.

Упродовж десятиліть, які минули після виходу в світ розвідки Стефаніва, до відомої величної картини було внесено істотні корективи.

Середній темп пересування цієї армади — 2,9 км на добу. Цей показник відповідає, наприклад, темпу просування російських військ під час Брусиловського прориву 1916 р., під час якого 600 тис. росіян проривали укріплену оборону австріяків та німців, чисельність яких сягала 450 тис. Тоді за 81 день сторони втратили вбитими та померлими від ран 62 тис. (Росія) і 300 тис. (Австро-Угорщина та Німеччина). Глибина просування наступаючих — від 80 до 120 км, — інформує ресурс «Россия в Великой Войне»[387]. Втрати повсталих у 1918 р. склали 2 загиблих старшини.

2005 р. заходами товариства «Просвіта» було видано пишну монографію, яка, на нашу думку, узагальнює всі відомі на сьогодні відомості про обставини, якими наш народ повинен завдячувати «українському Маратону». Монографію рецензували тричі доктор наук (філософських, богословських та мистецтвознавства) Д. Степовик, доктори історичних наук В. Сергійчук та В. Гусєв (усі троє — професори). Прикінцевий список опрацьованих автором джерел нараховує 268 позицій — у принципі, все, що написано Петлюрою та написано про Петлюру українською мовою. Ця обставина, зокрема, дозволила видавцям зробити висновок про те, що автор «цією книгою зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної петлюріани».

З цієї розвідки дізнаємося таке.

Перше. Директорію було обрано «спочатку з 3-х, а пізніше з 5-ти чоловік» на «історичному таємному засіданні (УНС) за участю представників всіх партій». При цьому ані імен перших трьох членів Директорії, ані дати «історичного засідання», ані переліку «всіх» політичних партій, ані імен їхніх представників автор, на жаль, не наводить.

Друге. Після оприлюднення в ніч проти 15 листопада Декларації до Директорії приєдналися «запорізький корпус, чорноморський кіш, січові стрільці, старшини і вояки сірожупанники та інші...». Знову повна анонімність — ані чисельності підрозділів, ані імен командирів, ані місць дислокації на дату «приєднання». Найбільшу небезпеку для Директорії представляла «300—400-тисячна австро-німецька армія», частину якої «війська Директорії обеззброїли».

А оце — відверта дурниця, якщо не сказати — брехня. Ще в 1924 р. російський воєначальник, видатний військовий історик Андрій Зайончковський показав: у січні 1918 р. на всьому Східному фронті було дислоковано 52 німецьких та 31 австрійська дивізії плюс три дивізії їхніх союзників — загалом 86. У березні їх число скоротилося до 70, в т. ч. 43 німецьких, 25 австрійських та 2 дивізії їхніх союзників. У листопаді їх залишилося лише 34: 28 німецьких та 6 австрійських[388]. Це все. Тепер щодо чисельності цих дивізій. Щодо австрійських дивізій, даних у відкритих для нас джерелах виявити не вдалося.

Щодо дивізій німецьких, ясності більше. Так, ще один класик радянської історичної науки навів дані, згідно з якими станом на 1914 р. списочний склад однієї німецької дивізії — 16 600 військовослужбовців. У 1918 р. їх число скоротилося «майже удвічі»[389], тобто ні за яких умов не могло перевищувати 10 тис. осіб, у т. ч. поранених, хворих та тих, що перебували у відпустках. Отже, чисельність австро-німецького окупаційного корпусу із частинами забезпечення, які участі в бойових діях ані практично, ані теоретично брати не могли, на початок так званого «повстання» — це maximum maximorum 300 тис. осіб. Причому далеко не «першої свіжості»: все краще гинуло або вже загинуло на Західному фронті.

Е. фон Бем-Ермолі (1856—1941 рр.). Суспільне надбання

Беручи до уваги цю цифру, треба врахувати наступне. Німецьке угруповання, «група армій “Київ”»[390] нараховувала у своєму складі 6 корпусів. Їхні штаби розміщувалися відповідно в Гомелі, Києві, Новограді-Волинському, Сімферополі, Таганрозі та Харкові. Тобто 4 з 6 штабів та, самозрозуміло, підпорядковані їм підрозділи розміщувалися на території Білорусі й на тій частині території сучасної України, на якій тоді Директорія ніякого, навіть міфічного, впливу не мала і ніякого «повстання» організувати там за визначенням не могла.

Австрійців, у свою чергу, «представляла» 2-га армія під командуванням генерал-фельд­маршала Едуарда фон Бем-Ермолі. Вона складалася з 3-х корпусів, штаби яких були розгорнуті відповідно в Одесі, Херсоні та Кам’янці-Подільському. Отже, 2 з них (крім Кам’янець-Подільського) навіть теоретично брати участі у повстанні не могли — Директорія не мала «вірних» частин ані в Херсоні, ані, тим більше, в Одесі.

Ну і, нарешті, ніяких достовірних даних щодо нібито «обеззброєння» чи то австрійських, чи то німецьких частин у природі просто не існує — якщо, ясна річ, не вважати «природною» уяву патріотично налаштованих псевдоісториків.

Третє. З гетьманського боку в бою при Мотовилівці нібито взяли участь сердюцька дивізія (у Стефаніва — полк), полк піхоти і кавалерія під прикриттям панцерника (у Стефаніва — батарея та бронепотяг), що «перевищувало сили січовиків майже у п’ять разів».

Результат запеклого бою, в якому «артилерія січових стрільців косила наступаючі лави гетьманських військ» (які в реальності оборонялися), а «стрілецька піхота шквальним вогнем і гранатами відбивала настирно атакуючі офіцерські дружини» (які тільки-но були «сердюцькою дивізією» та «полком піхоти»), такий.

Втрати з боку наступаючих повстанців, які «оборонялися»: — командир 3-ї сотні СС Микола Загаєвич, Черник і 17 стрільців. Втрати гетьманців (які «наступали» від Києва, насправді — обороняючи Київ): «переважаючий ворог був розбитий на голову і залишив на полі бою біля 600 убитих».

Пам’ятник Ф. Черніку та М. Загаєвичу. Суспільне надбання

Прикінцевий висновок запозичено без посилання з праці Стефаніва: «В українській воєнній (у Стефаніва саме так. — Д. Я.) історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями»[391].

Четверте. Далі, згідно з цитованою розвідкою, події розвивалися так.

20 листопада. Осадний корпус Коновальця починає облогу Києва.

29 листопада. Німецьке командування зажадало відходу січовиків від Києва на 25 км, «інакше вони обіцяли виступити на боці Скоропадського і добровольців». Відхід стався в ніч на 30 листопада.

8 грудня. Штаб Головного отамана ухвалив «виступити проти німців на Правобережжі і роззброїти тут німецькі війська, що і було успішно зроб­лено».

І знову одна загадка змінює іншу:

— в який спосіб провадилася 9-денна облога?

— куди відійшли січовики?

— де, в які дні, які німецькі частини, а головне — ким були «успішно» роззброєні?

Відповіді як не було, так і немає...

19 грудня. «Петлюра увійшов до Києва урочисто»[392].

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади — продовження

20 листопада брехня Директорії набула вже міжнародного масштабу — вона випустила «Звернення до всіх воюючих