Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зміст пафосного, багатослівного документа, написаного, між іншим, українською, а не французькою мовою — мовою міжнаціонального спілкування того часу, — зводився до чотирьох головних тез.
Перша: «нікому невідомий» генерал Скоропадський, який «скасував державну самостійність України і прилучив її знов до Росії», оголошений «поза законом».
Теза друга: «Український національний союз <...> союз українських партій, як соціалістичних, так і демократичних, а також професійних, кооперативних та громадських організацій, об’єднав в собі все свідоме українське громадянство».
Теза третя. «Українська демократія обрала тимчасове правительство — Директорію Української Народної Республіки, котрій доручила вести рішучу боротьбу із узурпатором і злочинцем Скоропадським».
Теза четверта. Члени Директорії застерегли від того, щоб «демократія держав Антанти в ім’я інтересів генерала Скоропадського, його поміщиків або во ім’я яких-будь інтересів ступила на шлях грубого втручання у внутрішні та міжнародні права українського народу»[393].
21 листопада від імені Директорії, яка нібито того дня перебувала у «ставці», було випущено «Оповіщення», спрямоване проти анонімних «ворогів українського трудового народу», які «хочуть збаламутити та затуманити перед народом те, що діється тепер в Україні».
Суть документа — переконати цей самий «український трудовий народ» у тому, що «не окремі люде (тобто персонально Винниченко і Петлюра. — Д. Я.) повстали проти гетьмана та його поміщиків, а весь народ». «Оповіщення» містило всі вже відомі на той час ідеологеми — і про «соціалістичні та демократичні партії, за якими йде весь народ», і про «обране» ними «тимчасове правительство» тощо. Документ містив програму з 10 пунктів, яку з повним правом можна назвати першою у нашій історії політичною програмою під умовною назвою «10 кроків назустріч людям». Кроки планувалися такі:
— «скинути гетьмана та його правительство і вернути назад» УНР,
— «поскидати скрізь гетьманських старостів та варту»,
— ліквідувати «поміщицькі “карательні отряди”»,
— «передати власть народові, його виборним людям»,
— «одібрати землю у поміщиків і передати її трудящим безземельним та малоземельним»,
— «повернути людям» вже стягнуті з них «контрибуції»,
— «відновити <...> права городського робочого класу»,
— запровадити «робітничий контроль» над виробництвом,
— відновити права вільних зборів, свободи слова, друку газет,
— створити кабінет міністрів та забезпечити «обрання передпарламенту», «видання закону про землю, про установчі збори та інші державні та громадські справи»[394].
Задля реалізації цих величних цілей Директорія негайно оголосила про запровадження таких заходів: утворення військово-польових судів (наказ Петлюри та Осецького від 22 листопада). Скасували свободу слова, зібрань та друку (постанова Директорії «Про заборону агітації проти УНР» за підписом Винниченка, 26 листопада). Оголосили мобілізацію до війська УНР, в якому, згідно з заявою Петлюри та Осецького, вже перебувало більше 30 тис. багнетів.
27 листопада Директорія наказала невідомо ким і коли призначеним губернським і повітовим комендантам і комісарам: «негайно припинити всяку порубку лісів і розгром фабрик і заводів республіки». Наказала і створити реквізиційні комісії на місцях — з метою забезпечення війська всім необхідним (30 листопада). Вдруге заборонила «антиурядову агітацію» (8 грудня) і, про всяк випадок і втретє — вже після 26 грудня[395].
«Передача» влади
В нашому розпорядженні як не було, так і немає документально підтверджених даних, де були і що робили члени Директорії, військове керівництво повстання між 8 та 14 грудня. Достеменно відомо лише, що з 12 по 14 грудня вони перебували у Вінниці, але про це трохи нижче.
Пригадаймо: саме 14 грудня[396] Скоропадський підписав зречення від влади. «На мене вплинула кулеметна тріскотнява, що лунала десь удалині, — пригадував він, — і я подумав... мабуть, є чесні люди, які б’ються доти, доки не отримають відомості, що вони звільнені від своїх обов’язків і від присяги, і написав тут же на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальникові штабу здати його полковникові Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери в штаб Долгорукова. Це приблизно було близько другої дня...»[397]
Олександр Удовиченко (1887—1975 рр.). У 1918 р. — полковник, з 31 жовтня голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу УД. У 1920 р. — генерал-хорунжий армії УНР. Молодший брат М. Удовиченка. Суспільне надбання
Микола Удовиченко (1885—1935 рр.). У 1918 р. — полковник, начальник Головного управління персонального складу Головного штабу УНР та УД. Старший брат О. Удовиченка. Суспільне надбання
Олександр Долгоруков, князь (1872—1948 рр.), генерал-лейтенант, кавалер 9 бойових орденів, Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість». У 1918 р. — помічник командувача Особливим корпусом УД Ф. Келлера. Суспільне надбання
Влада формально перейшла до Ради міністрів. О 15.00 того самого дня, 14 грудня, уряд ухвалив: «Засудивши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження та передати владу Директорії». Підписи поставили Голова РМ Гербель, міністри Кістяківський, Косинський, Меринг, Науменко, Ржепецький, Петров, Косинський[398].
О 20.00 Київ повсталі встановили контроль над Києвом. «І з цього часу і до 19 грудня, — пише відомий сучасний історик, — вся повнота влади в Києві була передана командиру Січових стрільців коменданту Києва Євгену Коновальцю та Київському Тимчасовому ревкому на чолі із Володимиром Чехівським»[399]. Як на нашу думку, цей список треба скоротити на одну персону, залишивши в ньому одне прізвище. За Чехівським, на відміну від Коновальця, ніякої реальної сили не проглядалося.
Хто такий Євген Коновалець?
Народився 14 червня 1891 р. у с. Зашків поблизу Львова в сім’ї управителя народної школи. Випускник Львівської української академічної гімназії (1909 р.). Служив секретарем Львівської філії товариства «Просвіта». В 1909—1914 рр. — студент юридичного факультету Львівського університету. В 1914—1915 рр. — поручник ХІХ полку ландверу (допоміжне військо крайової оборони, запас ІІ черги) у Львові. У червні 1915 р. потрапив до російського полону. В листопаді 1917 р. вступив добровольцем до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. 19 січня 1918 р. обраний командиром куреня. В січні 1918 р. курінь зробив вирішальний внесок у придушення більшовицького повстання в Києві. З листопада 1919 р. у польському полоні. З 1920 р. на еміграції в Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії, Литві. Отримав литовське громадянство. 1920 р. заснував Українську військову організацію (УВО). 1929 р. перший голова Проводу Організації українських націоналістів (ОУН). Загинув 23 травня 1938 р. внаслідок атентату НКВС.
«Передача» влади. Деякі оцінки
Одна з характерних особливостей нашого національного менталітету — бачити те, чого нема.
Яскрава ілюстрація цієї тези — ставлення дослідників до останніх політико-правових актів Гетьманату. Наприклад, більш ніж компетентний у більшості своїх суджень та оцінок Стахів побачив у них таке: «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»[400].
Сьогодні це кваліфікується не інакше, як «однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів», який, крім усього іншого, «надзвичайно високо оцінюється в історіографії»[401]. Або ще і так: «прихід до влади в Україні збройним шляхом <...> був об’єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917—1920 років у країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни»[402]. Ба більше: «Повстанням проти гетьмана, боротьбою проти гетьманського уряду було врятовано» не більш і не менш як «чистоту української державної ідеї»[403].
Чи не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р., дав командувач УГА та Дієвої армії УНР Михайло Омелянович-Павленко.
М. Омелянович-Павленко (1878—952 рр.), полковник російської армії, кавалер 8 бойових орденів. У 1918 р. — генерал-хорунжий армії УНР.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.