Читати книгу - "Останній дон"

Джорджіо навіть не дбав про усмішку.

— То була кумедна пара, я ще думав, що їх поєднує.

— Вони були приятелі, — пояснив Джорджіо. — Донові це не подобалось, але ж Данте був касир того хлопця.

— Я допомагатиму чим зможу, — пообіцяв Кросс. — Я перепитаю всю готельну обслугу. Але, знаєш, Данте й Лоузі офіційно не реєструвались. Ми ніколи не реєструємо тих, хто живе у віллах.

— Ти це можеш робити, як повернешся. Дон хоче бачити тебе особисто. Він навіть розробив план, як привезти тебе.

— Що ж, я пакую речі, — озвався Кросс після довгої мовчанки. — Джорджіо, щось серйозне?

— Не знаю, — відповів Джорджіо, подивившись йому просто у вічі.

У літаку, що здійснював чартерний рейс до Нью-Йорка, Джорджіо зосереджено перебирав папери у портфелі. То був недобрий знак, але Кросс не озивався до Джорджіо. Хай там як, той однаково нічого йому не скаже.

Літак зустріли три закриті автомобілі і шестеро солдатів Клерікуціо. Джорджіо сів в один автомобіль і кивнув Кроссові на другий. Знову поганий знак. Уже розвиднялося, коли автомобілі проминули охоронців і браму маєтку Клерікуціо в Дестамі.

Двері будинку охороняли двоє вартових. На подвір'ї були й інші люди, але Кросс ніде не побачив ні жінок, ні дітей.

— Де це всі подівались, у Діснейленді? — запитав Кросс Джорджіо, але той пустив жарт повз вуха.

Перше, що побачив Кросс у вітальні дестамського будинку, — коло з восьми чоловіків, а всередині кола ще двох, що розмовляли як щирі приятелі. Кроссове серце підскочило, бо то були Петі і Дія Вацці. Вінсент спостерігав їх і здавався сердитим.

Петі і Дія скидались на давніх друзів, проте Дія мав на собі тільки сорочку й штани, піджака і краватки не було. Дія звичайно одягався офіційно, тож це означає, що його шукали і знезброїли. І справді, він був схожий на бадьору мишу серед грізного котячого гурту. Дія привітав Кросса, сумно кивнувши головою, Петі навіть не глянув у його бік. Та коли Джорджіо повів Кросса до закритого кабінету, Петі підвівся й пішов услід, рушив за ними і Вінсент.

Там уже чекав дон Клерікуціо. Він сидів у величезному фотелі й курив свою улюблену кручену сигару. Вінсент підступив до нього й подав йому з бару склянку вина. Кроссові не запропонували нічого. Петі зупинився біля дверей. Джорджіо сів на диван біля донового фотеля й кивком показав Кроссові сісти поряд.

Донове обличчя, що з літами стало мов прозоре, не виказувало жодних емоцій. Кросс підійшов і поцілував дона в шоку. Дон подивився на нього, і його обличчя полагіднішало, він немов засмутився.

— Ну що, Кроччіфіксіо, — заговорив дон, — все зроблено дуже мудро. Але тепер ти повинен пояснити свої причини. Данте я дід, моя донька його мати. Ці чоловіки — його дядьки. Ти повинен відповісти нам усім.

— Не розумію, — відповів Кросс, намагаючись зберегти самовладання.

— Данте, — гостро заговорив Джорджіо, — де він?

— Господи, звідки мені знати? — відповів начебто здивований Кросс. — Він ніколи нічого не казав мені. Може, він тепер розважається в Мексиці.

— Ти не розумієш. Не відкручуйся, — знов озвався Джорджіо. — Тебе вже визнано винним. Де ти закопав його?

Вінсент, що стояв біля бару, відвернувся, мов не маючи сили бачити Кроссове обличчя. Кросс чув, як позаду підступає ближче до дивана Петі.

— А де докази? — запитав Кросс. — Хто каже, що я вбив Данте?

— Я, — озвався дон. — Зрозумій: я оголосив, що ти винен. Мій присуд оскаржити не можна. Я привів тебе сюди, щоб ти міг благати милосердя, але ти повинен обгрунтувати вбивство мого онука.

Почувши той голос, той спокійний тон, Кросс знав, що тепер уже по всьому. І для нього, і для Дії Вацці. Але Вацці вже знав, про те свідчили його очі.

Вінсент обернувся до Кросса, його гранітне обличчя пом'якшилось:

— Кроссе, скажи батькові правду, це твій єдиний шанс.

Дон згідливо кивнув головою і додав:

— Кроччіфіксіо, твій батько був більше, ніж мій небіж, що, як і ти, мав у жилах кров Клерікуціо. Твій батько був мій довірений друг. Отже, я хочу почути про твої причини.

Кросс набрався духу й заговорив:

— Данте вбив мого батька. Я визнав його винним, так само як ви визнали мене. І він убив мого батька з помсти і честолюбства. У своєму серці він завжди був Сантадіо.

Дон мовчав, і Кросс говорив далі:

— Як я міг не помститися за смерть батька? Як я міг забути, що мій батько дав мені життя? І я надто шанував Клерікуціо, так само як і мій батько, щоб підозрювати, ніби ви причетні до вбивства. І все ж я гадав, що ви знаєте про вину Данте, але ви нічого не робили. Тож як я міг звернутися до вас, щоб ви поправили кривду?

— Твої докази, — мовив Джорджіо.

— Такого чоловіка, як Піппі Де Лену, ніколи не можна заскочити зненацька. З іншого боку, Джім Лоузі — це забагато для простого збігу. Всі ви знали, що Данте винен. А ви, доне, самі розповіли мені про війну з Сантадіо. Хто знає, на що замірявся Данте після мого вбивства, а він знав, що повинен мене вбити. Далі він добрався б до дядьків. — Кросс не наважився згадувати дона і тільки сказав йому: — Він покладався на вашу любов.

Дон поклав сигару. Його обличчя було непроникне, а водночас ніби й засмучене. Заговорив Петі, що був найближчий до Данте:

— Де ти закопав тіло? — запитав він знову. І Кросс не міг відповісти, не міг здобутися на слово.

Запала довга мовчанка, і тільки згодом дон підвів голову й заговорив до всіх:

— Похорон для молодих — то марниця. Що вони зробили, щоб їх так ушановувати? Як вони породили таку повагу до себе? Молодь не знає ні співчуття, ні вдячності. Моя донька вже божевільна, то навіщо збільшувати її горе і нищити надії на її одужання? Їй треба сказати, що її син утік, і минуть роки, перше ніж вона довідається правду.

Після цих слів здалося, ніби кожен у кімнаті став почуватися вільніше. Петі вийшов наперед і сів на диван поряд із Кроссом. Вінсент біля бару підніс до вуст склянку бренді, ніби на знак вітання.

— Та чи є тут справедливість, чи ні, але ти