Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

була в «Молодості». Начальник упіймав мене в редакції й сказав:

— Навіщо їздила до Ґудермеса? Навіщо розповіла голові?! Невже зі мною не можна було домовитись?

А я відповіла:

— Тебе викличуть до міністерства, там і «домовляйся».

І пішла.

Алан не на жарт злякався. Бігав по міністерству — шукав, куди я пішла скаржитись. Але не знайшов.

Я ж у приймальні міністерства написала заяву з проханням перерахувати кошти, що виділяються на нашу редакцію. Мені дали гонорар за два місяці 1600 р. і зарплату 2751 р. Як це розуміти? Якщо в мене десять повних сторінок у газеті за місяць! Але, попри всі неприємності, ми з мамою купили мені дублянку. Штучну. Але з коміром «під лисицю». Таку гарну!

П.

06.12.

Учора сварилася з Професором. Він обурено кричав, що ніякого права я не мала на них скаржитись і мою заяву їм віддали прямо з міністерства, з головної бухгалтерії, навіть не розібравшись.

— Отак-о! Дурна шукачка правди! — розмахував моєю заявою Професор. — Нічого ти не доб’єшся в цій країні! Зрозуміло?!

І, бажаючи мені помститися, керівництво газети відразу придумало ось що: якщо я не сидітиму в редакції з 9.00 до 16.00, то мене звільнять за прогул! А я відповіла, що ніколи жоден кореспондент не сидів у редакції: усі бігають у пошуках цінних матеріалів. Але якщо подібний захід буде застосовано виключно до мене, то я подам до суду за дискримінацію. Після чого розвернулась і пішла.

Сумно. Я так і не домоглася справедливості.

10.12.

Сніг кружляє і падає з неба в небачених кількостях. Він вистеляє землю, чорні будинки, що згоріли, і такі ж чорні душі. Я підмітаю сніг біля поштового відділення, а за півгодини знову риплять замети й не відчинити двері.

У понеділок, 8 грудня, я і мама їздили в Дагестан. Ми хотіли відкрити рахунок у банку. Кажуть, що за зруйноване житло належить компенсація, а гроші переказують на рахунок. Але в нас його, зрозуміло, немає. Та й компенсацію нам ніхто не пропонує. Однак ми все ж таки вирішили «підстрахуватися».

У ЧР запросто можуть убити за компенсацію зруйнованого житла, тому тут одержувати гроші дуже небезпечно. Усі люди бояться. Хоча знають: від обіцяної компенсації за житло дають тільки третину, а розписатися потрібно за все, інакше вб’ють. Адже вбивають старих навіть за пенсію!

Але наша важка дорога до Дагестану була даремною. Нам не відкрили рахунок, прогнали від віконця в банку, пояснивши це тим, що відкривають рахунки лише в «особливі» дні й години! Не уточнивши, в які саме. Транспорт до Чечні ходить погано, і ми не змогли повернутися. Довелося ночувати в незнайомих людей. Ми заплатили 50 р. за помешкання і спали на старому дивані до ранку.

Алан у редакції зустрівся мені радісний. Веселився. Голова вирішив спілкуватися з ним по-хорошому, по-братерськи й тільки трохи дорікнув. Алан заявив мені, що сотні віршів, які я давала для газети, пропали і він не знає куди (а багато з них уже були готові до друку). Статтю про стрілянину в клубі Алан забракував, сказавши:

— З глузду з’їхала?! Таке не можна писати про чеченців! Про чеченців можна писати тільки хороше!

Батько Алана міцно тримає владу в газеті «Известия».

А сім днів тому мені наснився сон. Замок Тіней у Білій пустелі. Там вічна мерзлота і сонячне світло ніколи не потрапляє на територію Диявола. Іде батько Алана, а Тіні вклоняються йому й шанобливо повторюють:

— Сам батько Диявола вшанував нас своєю присутністю!

Я опинилася в замку, в темних коридорах страхіття. Я стала шукати, як запалити світло. Та Алан (він же вві сні Диявол) ухопив мене за руку й грізно сказав:

— Тільки спробуй!

Я кинулась тікати, тому що боялася замерзнути в цьому моторошному місці, але коридори-лабіринти нікуди не вели. Проте я випадково зустріла чиїсь Душі. Спочатку я побачила Аланову наложницю. Вона шепнула:

— Я помираю, бо він так захотів. Я більше йому не потрібна.

Розуміючи, що нічим не можу зарадити нещасній, я кинулася далі й наткнулася на вбитого російського солдата, якого чомусь було розп’ято на хресті. Охоплена жахом, я застигла на місці, а мертвий російський солдат повернув голову й розплющив очі.

— Я загинув, — сказав він. — Знаєш, хто вбив мене? Диявол! Під час війни мене було сильно поранено в ноги. Я просив допомоги. Він сказав, що допоможе мені, а сам узяв ніж і добив. Але я не залишив його. Я ніколи не дам йому спокій! Коли він робив своє лиходійство, ґудзик зірвався з мого одягу й покотився під підлогу в його будинку. У цьому моя сила. Моя влада! Туди, де є моя річ, я маю право приходити. Я лякаю його. Я — його нічні кошмари! Він нічого не зробить мені тепер. Запам’ятай — він Диявол!

Я озирнулась і побачила, що заступник шефа газети наздоганяє мене, в чорному плащі, схожому на крила кажана. Але тут просто зі стіни замка проявилася золота з фіолетовим куля. Велике Око!

Алан наздогнав мене й пригрозив:

— Скажи, що твоя душа належить мені. Скажи! Скажи!

Але сповнене золотого й фіолетового блиску Око втрутилось. Воно затулило мене від Диявола своїм світлом. Я почула, як наростає гудіння: «Скажи Дияволу НІ! Скажи — ні! Скажи, що твоя душа належить Богу!»

І я крикнула:

— Що б ти мені не зробив, моя душа належить Богу!

Замок став валитися на моїх очах, падати й тліти. Алан страшно завив і зник. Я опинилась у снігових полях і кинулася геть від цього страшного місця. Бігла, забувши про втому, падала в замети… і прокинулась!

П.

21.12.

Ніч.

Сварилась у редакції з Аланом. Він гучно послав мене на три букви, прямо при поважному голові Спілки журналістів! Голова хотів був щось сказати, але молодий журналіст не розгубився і послав і його. Голова, шокований таким хамством, не зметикував, як заперечити, а я сказала:

— Фраза, гідна літературного працівника!

Після цього Алан став яскраво-червоним і несподівано перед нами вибачився. Але насправді голова давно перейшов до ворога. Мені він тихцем сказав:

— Іти тобі нікуди! Терпи. Вони — одна команда, нам їх не здолати.

26.12.

Землетрус в Ірані. Багато людей загинуло. Потрібно молитися за тих, хто пішов із цього світу, і за тих, кому зараз потрібна допомога й підтримка.

27.12.

З «Молодістю» коїться не розбереш що. Професор і Алан раптово звільняються (чи їх «звільняють»?).

Новий редактор — жінка. Не знаю, яким шефом