Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Під російським прізвищем не публікуватиму!
Алан наостанок привласнив мій гонорар за листопад, а голова з цього приводу сумно змовчав. Але, все ж таки розуміючи моє тяжке становище й несправедливість, голова взяв мої статті для газети в м. Ґудермесі.
Ми з мамою носили кошеня до лікаря. Котик Серж упав з балкона і зламав задні лапки. Лікар сказав:
— Можливо, він одужає.
Мій кіт Борзик загубився у зв’язку з переїздами. Зараз у нас дві кішки й один котик.
Подарунків до Нового року немає. Ми поставимо в кімнаті стареньку ялинку зі сріблястою мішурою, і все.
31.12.
Одержала зарплатню за грудень місяць. Гонорар за грудень мені теж, на жаль, не віддали. Алан подбав.
Купила трохи солодкого печива та чай.
Я бажаю всім здоров’я! Дуже хочу, щоб мама одужала і її більше не мучили страшні спогади й страждання, від яких вона стає сама не своя.
Хай буде проклята ця війна і всі, хто її влаштував, щоб убивати простих мирних людей!
2004
01.01.
Місто закопалось у сніг, як великий капловухий пес. Коли годинник бив «Бом! Бом!», я за традицією написала бажання, підпалила папірець і кинула його в склянку з гранатовим соком. Хочу бути здоровою і красивою!
Читала улюбленого Вертинського.
Коли музика млосна до танцю поплине —
Голос труб і фаготів в старім казино, —
Ми за Ваші вуста і печаль їх дитинну
Будем пити вночі золотаве вино.
P. S. В оселі страшний холод. Болять застуджені суглоби, і сильні болі в ногах, де були осколки. Немає ніякого опалення.
Крихітна лампочка горить — завдяки накидному дроту від сусіда. Він теж від когось із провулка провів собі електрику. Там хтось невідомий нам має дизель. Звідки? Який? Цього не знає ніхто. У місті часто бувають пожежі — через подібні маніпуляції з накидними дротами, адже люди, зробивши в житлі заземлення, тягнуть дроти далі й далі, до сусідів.
Поліна
02.01.
Зарета знову хитрувала. Покликала в гості:
— Допоможи, будь ласка. Я сама вдома. Не встигаю приготувати пельмені. Чоловік насварить мене, якщо залишиться без обіду. Поб’є!
Але насправді це був привід. У неї вдома виявилися сильно напідпитку чоловікові родичі й сам чоловік! Зарета як чеченка не має права не послухатися наказу чоловіків. Її попрохали покликати — вона покликала. Я, щойно переступила поріг, відразу оцінила ситуацію, голосно насварила хитрющу сусідку і швидко пішла!
Кошеня, яке зламало ніжки, не видужало. Воно ледве повзає будинком і жалібно нявкає. Я боюся, що воно скоро помре, і почуваюся винною — того нещасливого дня, коли воно впало з балкона, я відчинила йому двері.
На балконі стояв горщик, куди воно ходило в туалет. Кошеня інколи бігало по поруччю, і ми йому дозволяли, але цього разу був мороз, і воно зірвалося вниз.
Сьогодні я і мама вже вийшли на пошту. Прибирали сніг, перевіряли стан котла і мили підлогу. Ще ми, хоча це зовсім не належить до наших обов’язків, ходимо одержувати мішки листів із-за кордону. Чеченці виїхали в біженці тисячами. Родини росіян із Чечні не змогли виїхати так далеко. Майже всі вони поневіряються й голодують на хуторах Росії. Щоб виїхати до Європи, потрібні колосальні гроші.
Крім росіян і чеченців, на моїй батьківщині жило багато вірмен, циган, дагестанців. Жили тут євреї, українці, болгари, аварці, поляки, кумики. І багато інших.
Я дивлюся на листи. Вони прийшли в наше пекло з Ніцци, Парижа, Брюсселя, Мілана, Барселони. Мозаїка різнобарвних марок на конвертах із чеченськими прізвищами.
Конверти списані нерівним почерком, багато з помилками. Інших листів немає. По ці ніхто не приходить. Ми спитали начальницю:
— Що робити з ними?
— Спаліть. Це непотріб, — відповіла та.
Але так не можна. Не по-людськи це! І от я й мама рвемо останнє взуття, але ходимо за п’ять-сім зупинок пішки й відносимо листи за адресами — зовсім безкоштовно, безкорисливо. Одні люди кажуть нам «спасибі» (чеченською це звучить «баркалла»), інші лише дивляться з презирством і здивуванням на двох чудних жінок у поношеному одязі, які ходять серед руїн із сумкою закордонних листів у пошуках адресата.
Але ми робимо це не задля вдячності. Просто треба щось робити для Всевишнього. Адже ті, хто виїхав, дуже сумують і хочуть донести звістку про себе родичам і друзям.
Воду привозять водовози в цистернах і продають відрами. Я тягаю воду у квартиру на третій поверх і тягаю на пошту — заливаю в котел.
Нестерпно болить нога, де був великий осколок біля кістки. Чому держава не дає компенсації за поранення?!
Я готуюсь до сесії — повторюючи історію своєї країни. І знову жахаюсь: виселення, революції, ҐУЛАҐ!
Займаюся йогою — це рятує від розпачливого бажання припинити це життя, у якому через війну не було ні дитинства, ні юності.
Я давно не вважаю себе росіянкою. А ще мені дуже соромно, що я громадянка Росії.
P. S. Про сусідів, які кричать, що вони мусульмани, котрі «особливо вірують», і постійно повчають мене, «як правильно вірити в Бога», я дізналася багато новорічних історій.
Вони вміщуються в афоризм: праведні «мусульмани» на свято п’ють шампанське, а особливо правовірні — горілку. Як же я ненавиджу пияцтво й наркоманію! Без будь-якого жалю саджала б за це до в’язниці й відправляла на примусові роботи!
П.
03.01.
Привіт!
Хотіла почитати античних філософів, але всі книги, що є в нашій оселі, я знаю напам’ять.
Люблю оперу, камерний спів. Щось магічне є в цьому. До війни ми з мамою щотижня ходили до театрів, на балет, у цирк. Мама була веселою і часто співала російські та циганські романси, пригощала сусідок чаєм і пирогами. Усі сусіди хотіли потрапити в нашу оселю. А потім літаки кидали бомби і земля тікала з-під ніг. Сусіди стали ворогами одне одному. Війна заволоділа душами людей. Відтоді ми живемо в пеклі.
А радощі отакі: ми змогли купити, після того як усе втратили, дві підковдри й не вкриваємося лахміттям, як раніше. Також ми купили хлібницю! Нову.
Сьогодні маю вихідний!
Щодо нового керівника газети. Є така приказка: поміняли шило на мило. Так і тут. Цариця — характерна, доросла жінка і не раз уже встигла висловитися, що ненавидить моє російське прізвище. Заявила, що в її газеті друкуватись я буду виключно під чеченським. Наша газета має
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.