Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

черепашаче м’ясо. Піду подивлюсь, чи нема ще чого.

Гриф і собі вийшов у двері з протилежного боку вітальні. Все свідчило, що він опинився в жіночій спальні. Крізь двері з дротяної сітки він зазирнув у затемнений альков. Там на канапі спала жінка. В ніжному світлі вона видавалася надзвичайно гарною — чорнява, схожа на іспанку. Коло неї на стільці лежала спинкою догори розгорнена книжка. Колір обличчя незнайомої свідчив, що вона в тропіках недавно. Глянувши на неї, Гриф тихенько відступив назад до вітальні — саме вчасно, щоб зустріти Сноу, що зайшов іншими дверима, тягнучи за руку зморшкуватого старого тубільця, який корчився з ляку і на мигах показував, що він німий.

— Я знайшов його у собачім закуті за будинком, — сказав помічник. — Мабуть, це кухар. Не можу й слова з нього витягти. А ви що знайшли?

— Сплячу царівну. Цитьте, хтось іде.

— Якщо це Гол… — буркнув Сноу, стискаючи кулак.

Гриф похитав головою:

— Ніякого бешкету. Тут є жінка. Якщо це Гол, я влаштую так, що до нашого від’їзду ви матимете нагоду порахуватися.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився високий кремезний чоловік. За поясом у нього стримів важкий довгий кольт. Він швидко, занепокоєно глянув на гостей, а тоді лагідно всміхнувся й простяг руку.

— Вітаю вас, чужинці. Але дозвольте спитати, як вам, на бога, поталанило знайти мій острів?

— А ми збилися з курсу, — відповів Гриф, стискаючи йому руку.

— Моє ім’я Гол, Свізін Гол, — відрекомендувався господар і повернувся до Сноу, щоб і з ним привітатись. — Не криюся, що ви мої перші гості.

— То оце ваш потаємний острів, що про нього стільки років скрізь балакають? — відказав Гриф, — Ну, тепер я' вже знаю, як його знайти.

— А як саме? — хутко спитав Гол.

— Треба зламати хронометр, попасти в ураган, а тоді пильно дивитися, де з океану з’являться кокосові пальми.

— А вас як звуть? — спитав Гол, силувано засміявшись із жарту.

— Енсті… Філ Енсті,— відразу відповів Гриф. — Пливу на «Дядькові Тобі» з Гільбертових островів до Нової Гвінеї і хочу визначити, на якій я довготі. А це мій помічник, містер Грей, кращий за моле мореплавець, але хронометр і його збив з пантелику.

Гриф сам не знав, нащо бреше, але щось його на те спонукало. Він неясно здогадувався, що тут щось не гаразд, та не міг добрати, в чому річ. Свізін Гол був товстий кругловидий чоловік, на вустах йому грав усміх, а в кутиках очей причаїлися веселі зморшки. Але Гриф ще з молодих років спізнав таких людей і довідався також, що може ховатися під веселим блиском блакитних очей.

— Що ви робите з моїм кухарем? Свого, мабуть, утратили й хочете мого переманити? — запитав Гол. — Краще відпустіть його, а то будемо без вечері. Моя дружина тут і буде рада познайомитися з вами. Щоправда, вона називає вечерю обідом і шпетить мене, що я такий невіглас. Але я людина старомодна. Дома в нас завжди обідали опівдні, і я не можу забути дитячих звичок. Може, хочете вмитися? Бо я залюбки. Гляньте на мене. Працював, як собака… там, з норцями… Дістаємо скойки. Та ви й самі, певне, здогадалися — он же як смердить.

V

Сноу, перепросивши, що має роботу, вернувся на шхуну. Він не хотів їсти хліб-сіль із тим, хто його пограбував; крім того, треба було попередити команду, що Гриф назвався іншим найменням. Об одинадцятій годині Гриф і собі повернувся. Помічник нетерпляче дожидав його.

— Щось дивне діється на цьому острові,— сказав Гриф, хитаючи головою. — Не можу добрати, що саме, але відчуваю: тут щось не гаразд. Який собою Свізін Гол?

Сноу похитав головою.

— Отой чоловік на березі зроду не купував тих книжок, що стоять на поличках, — упевнено заявив Гриф. — І ніколи не зміг би домислитись до захованого освітлення. Хоч на вигляд він привітний, але в душі шорсткий, як рашпіль: м’яко стелить, а твердо спати. Кремінь, єлеєм мазаний. А його приятелі, Вотсон і Горман — вони прийшли зразу, як ви поїхали, — чисті тобі пірати. Літні вже, побиті та порепані, тупі, мов іржаві цвяхи, тільки вдвічі небезпечніші, справжні горлорізи з револьверами за поясом. Наче й не товариство Свізінові Голу. Але жінка! Далебі, справжня леді. Вона чимало знає про Південну Америку та про Китай. Я певний, що вона іспанка, хоч її англійська мова цілком природна. Вона багато мандрувала. Ми розмовляли про бій бугаїв. Вона його бачила у Гваякілі, в Мехіко, в Севільї. Добре обізнана з полюванням на котики.

І одне ще мене дивує. Вона любить музику. Каже, що грає. Гол улаштував собі палац. Чому ж тоді він не подбав про фортепіано для неї? Та й те: вона жвава й весела, а він стежить за нею весь час, коли вона балакає. Цілий вечір він мов на голках сидів, раз у раз втручався в розмову й навертав на інше. Ви часом не чули, чи Свізін Гол одружений?

— Звідки б то? — відказав помічник. — Я ніколи цим і не цікавився.

— Він відрекомендував її як місіс Гол. Самого його Вотсон і Горман теж називають Голом. Оті двоє найбільше мене пантеличать. Нічогісінько не розумію.

— Що ж ви думаєте робити? — запитав Сноу.

— Та трошки тут посидимо. В них є прецікаві книжки, що їх мені хочеться прочитати. Ви завтра спустіть стеньгу і взагалі передивіться всі вітрила. Ми ж перетерпіли ураган, самі знаєте. Порозбирайте все та помаленьку лагодьте собі.

VI

Наступного дня Грифові підозри знайшли собі нову поживу. Раненько вибравшись на берег, він подався на той бік острова, де в бараках жили норці. Вони саме сідали в човни, коли Гриф підійшов, і його вразило, що ті канаки радше скидалися на закутих в’язнів. Троє білих теж були вже там, і Гриф помітив, що кожен з них має рушницю. Гол зустрів гостя досить чемно, але Горман і Вотсон тільки похмуро зиркнули на нього й привіталися через губу.

За хвилю один із канаків, нахилившись до весла, виразно підморгнув Грифові. Канакове обличчя було знайоме: видко, один із тої безлічі тубільців — матросів та норців, — що їх Девід Гриф спобігав, плаваючи серед островів у торговельних справах.

— Не кажи їм, хто я, — мовив Гриф таїтянською говіркою. — Ти колись служив у мене?

Чоловік кивнув головою і роззявив рота, але не встиг нічого сказати, бо Вотсон, що вже сидів у човні, грізно цитьнув на нього.

— Пробачте! — сказав Гриф. — Це я винний.

— Нічого, — озвався Гол. — Просто біда, як воші люблять балакати,