Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

отримати землю і владу з рук царського уряду, в разі коли це стане в їхній компетенції). Зупинився радісний погляд боярина, лише наткнувшись на повні ненависті очі Богуна. Немов спіткнувся, налетівши серед пустоти на перешкоду. Посмішка повільно сповзла з обличчя Бутурліна і він, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, і заграв щелепами під чорною, немов смола, бородою. У прямому й відкритому погляді Богуна він відчув виклик. Ні, не собі. Це був виклик державі, котру боярин тут собою ототожнював, котрій служив вірою і правдою, подяки якої за вдало виконану тут роботу очікував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мільйони й мільйони людей, родючу українську землю, котру рано чи пізно можна буде поділити й панувати на ній. Населення, мільйони робочих рук, котрі уже шість років, не втомлюючись боротися з ворогами із заходу, добровільно визнають владу царя Олексія, – все це дарував Москві він, Василь Бутурлін! І лише погляд вінницького полковника, на котрий він так несподівано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру він таємно уже вважав у кишені царя-батюшки, може принести Московщині ще багато прикрих та болючих сюрпризів.

Відволік боярина від невеселих думок голос генерального осавула Яненка:

– Тихо, люд православний! Прошу тиші! Слухайте слово його ясновельможності пана гетьмана Війська Запорізького Низового і Городового, Богдана-Зиновія Хмельницького!

Повільно, зароджуючись перед помостом, на який у оточенні генеральної старшини піднявся Хмельницький, і поступово відкочуючись до найдальших берегів людського моря, пройшла хвиля такої дзвінкої тиші, що стало чути скрип невидимого звідси колеса на водяному млині в передмісті. Тричі заграли сурми і пророкотали, замовкнувши раптово, литаври. Хмельницький, неспішно оглянувши весь простір заповненого людьми майдану до найдальшого куточка, до якого від помосту було добрих півтори сотні сажнів, набрав у легені морозного повітря і почав промову:

– Панове полковники, осавули, сотники і все Військо Запорізьке, і всі православні християни! – залунав над притихлим натовпом гучний і розкотистий голос гетьмана, голос, який від часів Жовтих Вод слухали, як музику гімну, наповнюючись гордістю за себе і власну країну, за силу, що її відчули, ставши під знамена славного гетьмана. – Відомо вам усім, як Бог свободив з руки ворогів, що гонять церкву святу і кривдять все християнство нашого східного православ'я. Шість років живемо ми в землі нашій без господаря – в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву Божу, аби ім'я руське ані згадувалось в нашій землі. Вельми се нам усім докучило і бачимо, що не можна нам більше жити без царя.

– Чому ж, батьку? – не стримався Богун і зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпік. – Кров проливаємо, правда, шість років війни і утисків, теж правда. Тільки нам гетьман – володар, для чого нам цар?

У відповідь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову:

– Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо!

Після цих слів Хмельницького Богун відчув на собі погляд. Підвівши голову, зустрівся очима з Бутурліним. Очі боярина знову сміялися. «Чуєш, непокірний полковнику, випрохуємо! Благаємо, наче милості!» – промовляв той погляд. Пальці, якими у безпомічній люті впився в руків'я шаблі при поясі, побіліли. А слова Хмельницького все капали й капали в його свідомість, неначе розплавлений свинець, неначе вирок тому, за що він, Богун, бився усі ці роки:

– Вибирайте кого хочете, – говорив Хмельницький. – Турецький цар бусурмен, усім вам відомо, яку біду терпить наша братія – православні греки, і в якому вони утиску від безбожних. Кримський хан теж бусурмен, поневолі прийнявши його в приятелі, які незносні біди ми потерпіли. А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові було від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви знаєте, що за краще вони мали жида і пса, аніж християнина, брата нашого. Православний же великий государ, цар східний – одного з нами грецького закону, ми з православними Московщини – одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої Малої Русі. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас своє милостиве царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбимо, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишніного пристановища. – Хмельницький зітхнув, подивився на Богуна і добавив дещо тихіше, але все ж так, що його почули всі, хто стояв поряд з підвищенням:

– А хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога![66]

І, немов підводячи солідний підсумок словам гетьмана, вдарив залп кількох десятків гармат – це Виговський помахом руки віддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високі мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострілів, як наперед натовпу, мало не під саме підвищення, на котрому стояв гетьман, підскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упізнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетері.

– Волимо під кріпкою рукою царя восточного, православного, в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику христовому, поганинові, дістатися! – заволав він з такою силою, що його почули, без сумніву, й задні ряди.

– Волимо! – почулося з натовпу.

– Царя православного!

– Геть собак бусурманських!

– Геть ляхів з їхнім жидівством! До московського царя в підданство веди, гетьмане! – заревіли навколо, і одразу ж крики потонули в урочистому співі сурем і рокотанні литавр. З підвищення поважно зійшов Петро Тетеря, котрий до цієї миті стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав він уздовж кола, яке оточувало підвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна підбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку і червоні сап'янці із золотими острогами. Праву руку ніжинський полковник гордовито тримав на руків'ї оздобленої слоновою кісткою карабели, лівою стискав срібного полковницького пернача.

– Ви чули, панове-молодці, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажіть: чи всі так призволяєте? Чи всіх вас волю висловив його ясновельможність?

І цієї миті Богун помітив заворушення, котре почалося надто далеко від помосту, щоб