Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

і в своїх прихованих глибинах. Так бачення власного образу він переносив на жінок, полишаючи, однак, їм самим пристосовувати деталі до потреб їхньої статі.

Звичайно, сам вигляд Лінднера на службі краси й здоров’я, а надто коли він умивався і втиравсь, у людини непідготовленої міг би викликати сміх. Адже його рухи, з погляду суто фізичного, викликали асоціацію з кілька разів перекрученою лебединою шиєю, до того ж не округлою, а такою, що складається з гострих колін та ліктів; його звільнені від окулярів короткозорі очі по-мученицькому дивилися вдалину, так наче погляд їхній одразу натикався на перешкоду, а під вусами від напруження й болю кривилися м’які губи. Але хто вмів бачити духовним зором, той міг добре розгледіти картину глибоко продуманого взаємного породження зовнішніх і внутрішніх сил; і коли в такі хвилини Лінднер замислювався про нещасних жінок, які годинами товклися у ванних та гардеробних кімнатах, однобічно розпалюючи свою уяву культом кохання, він рідко стримувався від думки, що їм не завадило б коли-небудь поглянути на нього. Простодушно й невинно вітають вони сучасну гігієну тіла і дбають про неї, не підозрюючи у своєму невігластві, що така велика увага до тваринної основи дуже легко будить у ній претензії, які, коли не взяти їх під суворий контроль, можуть зруйнувати саме життя!

Лінднер узагалі обертав на моральний імператив геть усе, з чим стикався; і незалежно від того — був він одягнений чи роздягнений, кожна година дня аж до занурення в позбавлений сновидінь сон у нього була заповнена важливим змістом, якому ця година була присвячена раз і назавжди. Спав він сім годин; вчительське навантаження, яке міністерство, схвалюючи його письменницьку діяльність, дозволило обмежити, забирало в нього від трьох до п’ятьох годин на день, куди входили й лекції з педагогіки, що їх він двічі на тиждень читав в університеті; п’ять годин поспіль — тобто майже двадцять тисяч годин за десятиріччя! — були присвячені читанню; дві з половиною години слугували створенню його власних праць, що привільно, мов чисте джерело з гірських порід, струменіли з глибин його особистости; на їду в нього йшла одна година на день, ще одна — на прогулянки й водночас на задоволення від розв’язання серйозних фахових і життєвих проблем, і ще одна — на пов’язане з роботою пересування й заразом на те, що Лінднер називав «малими роздумами» — зосередження розумових зусиль на змісті того, що він щойно зробив чи того, що саме збирався робити; решта часових відтинків, знову ж таки, були розподілені — почасти раз і назавжди, почасти поперемінно в межах тижня — на вдягання й роздягання, фізичні вправи, листи, хатні справи, всілякі установи та заклади й корисне спілкування. Природно також, що цей життєвий план Лінднер виконував, не лише суворо дотримуючись його головних напрямів, але й з урахуванням усіляких особливостей, як-от, скажімо, неділя з її неповсякденними обов’язками, чи тривала прогулянка за містом (двічі на місяць), чи ванна для всього тіла; природно й те, що сюди входила і ще не згадана тут щоденна подвійна діяльність — наприклад, спілкування із сином за обідом чи за вечерею або загартування вдачі терплячим подоланням непередбачуваних труднощів під час швидкого вдягання.

Такі вправи на загартування вдачі не лише можливі, а й надзвичайно корисні, і Лінднер мав до них якусь первородну пристрасть. «У тому малому, що я роблю як слід, мені бачиться образ усього великого, що робиться як слід у цілому світі», — писав іще Ґьоте, й у цьому сенсі простий обід чи вечеря може слугувати місцем постановки доленосного завдання так само, як і школою самовладання й ареною перемоги над пожадливістю; авжеж, узявши за приклад недоступний будь-якому розумінню спротив звичайної шпонки на комірці, глибокий розум здатний навчитись навіть поводитися з дітьми. Лінднер, звичайно, зовсім не дивився на Ґьоте як на взірець у всьому; але скільки солодкого смирення він знаходив уже в тому, що намагався сам забити молотком цвяха в стіну, заштопати розірвану рукавицю чи полагодити зіпсований дзвінок! Коли він, роблячи це, й поціляв собі молотком по нігтю чи колов голкою пальця, то біль, хай і не відразу, а за кілька жахливих секунд, перемагала радість на думку про діловитість людського духу, яка виявляється навіть у таких дрібних навичках і в тому, що їх, як-не-як, набувають, хоч людина освічена нині гордовито гадає — загалом собі ж таки на шкоду, — нібито їх не має! Тоді він задоволено відчував, як у ньому воскресає Гьотевський дух, а надто тішився тим, що завдяки методам нової доби усвідомлював усе ж таки й свою перевагу над практичним аматорством класика і над радістю, яку іноді дає розважлива вправність. Лінднер узагалі не був схильний робити собі кумира з давнього автора, що жив у світі лише напівосвіченому — світі, який саме через свою напівосвіченість і переоцінював освіту; цього автора Лінднер брав собі за взірець радше в чарівно малому, ніж у великому й серйозному, не кажучи вже про горезвісну похітливість того міністра-звабника.

Лінднерова шанобливість була, отже, старанно зважена. Одначе від певного часу в ній почала відчуватися якась дивна невдоволеність, часто змушуючи професора замислюватись. Власний погляд на героїчне він і доти завжди вважав правильнішим, ніж погляд Ґьоте. Про Сцеволів, що стромляють руки у вогонь, про Лукреціїв, що протикають себе списами, чи про Юдіф, що відтинають голови чоловікам, котрі зазіхнули на їхню честь, — «мотиви», які для Ґьоте всякчас були б значущі, хоч сам він за них ніколи не брався, — про все це Лінднер був невисокої думки; ба більше, попри авторитет класиків, він навіть сумніву не мав, що в наші дні таких чоловіків і жінок, котрі скоїли злочини заради особистих переконань, потрібно не на котурни підіймати, а радше садити на лаву підсудних. Їхньому потягу до тяжких каліцтв він протиставляв «глибоко усвідомлений і соціальний» погляд на мужність. У думках і розмовах він доходив навіть до того, що понад усі такі вчинки ставив добре зважений запис у класному журналі чи відповідальне рішення з приводу того, як дорікнути своїй економці за надмірну запопадливість, бо тут не можна лише слухатися власних пристрастей, а треба враховувати й резони ще когось. І коли він висловлював такі речі, йому здавалося, що він, вбравшись у добропристойний цивільний одяг одного з пізніших століть, озирається на пишний моральний костюм давнини.

Відтінок смішного, пов’язаний з такими прикладами, в жодному разі не уникав його уваги; однак Лінднер називав його сміхом духовної голоти й