Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Деякі миті його схопило сумління за те, що він зараз самотужки вб’є людину. Все ж, страхи ці зникли із власною сміливою аргументацією: «Михаїл же заколов Сатану! Юрій же теж заколов змія! І всі ті демони не гинули, а лиш повертались до тьми… Значить, і цього я теж поверну!» – сказав собі Родіон, та й накинувся на Андрія з тим ножиком.

         Йому вдалося проткнути шию молодика, але в той же час могутня рука Андрія відкинула його від себе. В майстерні тоді загриміли речі, по підлозі розтіклась синя фарба. Словом, спричинився хаос. Родіон в ту мить не міг порухати жодним членом – Андрій постав перед ним грізно і злютовано – ножика іконописець більше в руці не мав: той відразу полетів в якийсь темний куток приміщення. Тепер здавалось, що молодик не поцурається відомстити, і задушить його своїми кістлявими руками.

         З місця поранення вибухала кров. Додолу цівка розділилась на дві смуги, що неймовірно нагадувало собою блискавку. Його обличчя побіліло ще більше: безсумнівно, він почував від цього удару біль в такому ж степені, як і звичайна людина, але тут дивним здавалась саме відсутність тривоги. Все ж, удар прийшовся в область, в якій міліметр всього розділяє живу людину від мертвої. При цьому ж кров текла не бура, а зовсім-таки яскрава, насичена киснем, що само собою наштовхує на думку, що артерія була зачеплена. Однак Андрій стояв на місті, стараючись хіба що не впасти без тями – право, він був білий, мов стіна! Він прикрив своїм носовичком поранення, та той швидко просочився і став розпадатись, мов зволожена серветка. Тоді Андрій взяв ту книжечку Іоанна Богослова, пом’яв її щосили, та притиснувши до шиї, наказав Родіонові тримати її.

         Іконописець тоді відмовився.

         – ПРИТРИМАЙ ЇЇ!! – гаркнув Андрій нелюдським голосом.

         Родіон тоді дуже побоявся, що хтось може зараз увійти в майстерню, почувши цей безперебійний шум. Він схопився на ноги та притиснув ще дужче книжку до шиї Андрія. Звісно, з неї компрес виходив поганенький, бо кров вона не зупиняла, та тільки вбирала в себе.

         – Облий її водою! Зараз же! – приказав Андрій.

         Тоді Родіон Михайлович став дуже швидко міркувати – чи варто йому це зараз робити, та чи не буде ліпшим облишити його помирати?   Він кинув на підлогу просочену кров’ю книжку і позадкував в куток.

         Андрій подивився на Родіона Михайловича безумними очима. Він підняв книгу, та майже відразу знайшовши на столі пляшку зі святою водою, облив нею свій компрес та наново приклав до поранення. При цьому кров заполонила вже всю його шию, та з костюму стікала на дерев’яну підлогу, змішуючись з розлитою фарбою. Приклавши компрес у виді зволоженої святою водою книги Апокаліпсису, Андрієві немов щось сильно запекло в області поранення. Він похилився, і з мученицьким виразом обличчя простояв близько хвилини. Схоже, Андрій терпів страшенну біль, і тому не мав уже сили тримати компрес. Він розрівнявся, та кинувшись на бідного Родіона, насильно приставив його руку до книги.

         Картина ся була моторошна.

         Андрій хаотично дихав. Зрозуміло, що від накладання вологого, та більш-менш холодного компресу сильна кровотеча спинилась, але його неначе тривожила наявність святої води – немов від неї він відчув ще потужнішу біль.

         Декілька хвилин вони стояли в повній тиші, видно гребуючи присутністю одне одного. Родіон тоді, правда, скоріше побоювався Андрія, аніж цурався його. Молодик все ще сидів, неначе ревно про щось міркуючи. В одну мить він обізвався до іконописця понурим голосом:

         – Запам’ятай, Родіоне, що ти мене ніколи не уб’єш.

         – Антихрист… – промовляв про себе іконописець. Ці слова скоріше випадково вирвалися з його голови, проте Андрій відразу зреагував на них.

         – Я цього не хотів. Не хотів бути цим, як ти кажеш… Антихристом. Вперше, коли я дізнався про те, що мені дано буде таку владу, всесвітню, неймовірну, то зрадувався, бо до того все моє життя було подібним до жерла вулкану – спопеляючим, глибоким, безнадійним і жахливим. Сам подумай тепер, що для мене це означало. Коли я був у Палестині, то поблизу якоїсь церкви там я побачив старого в каптурі, який ледь мене не задушив. Тоді мені було дев’ять років, і того разу я вперше почув, що я Антихрист. З часом на мене також нападало багато людей, чимало врешті ледь не вбили мене, – Андрій показав вже відому читачам рану на животі, – але Бог залишав мене на світі, бо так повинно бути. І тільки окремим людям дано знати, хто я, як-от тобі, але якщо ти посмієш це комусь розказувати, то відразу ж помреш. Це правда, Родіоне.

         – Люди дивні, – провадив далі Андрій, – вони судять теперішній час, стараються змінити всіх, та тільки не себе. Ти думаєш, що я зарозумілий, але ж знайди тоді, скільки зарозумілості у звичайних людях. Вони забули, що самі в душі вже нічого не мають… Мене особливо тішить натовп – сірий і бездумний. Та щонайкраще, один натовп завжди критикуватиме якусь одну людину, в той час як інший іншу, і з цього виходить повна нісенітниця. Правду кажучи, Родіоне, саме ця нісенітниця й приведе мене до влади.

         Іконописець вперше побачив, як Андрій посміхнувся. Він мав білі, ідеальні по своїй формі зуби, заглиблені у виключно червоні, повні крові ясна. Від тієї раптової посмішки Родіон Михайлович став багато менше хвилюватись, хоч тон, в якому він говорив, виходив вельми грізним.

         Андрій ступив до робочого столу. На той мент з його шиї зяяла тільки цятка, долі якої ще смугував трохи стертий кривавий слід. Він взяв ікону апостола Петра, лик в якого ще був недомальований.