Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ти ж знаєш, як будеш писати наступний шар ікони? – спитав Андрій.

         В Родіона Михайловича ураз зникла будь-яка симпатія до молодика, яка ще трохи проявилась після його посмішки. Він посмів навіть зухвало відібрати від нього свою роботу.

         – То ти знову відмовляєшся від нашої дружби, Родіоне? Все ж, цього разу я більше не стану тебе вмовляти. Ти зрозумів врешті, що не вб’єш мене; що написання цих ікон тепер твій обов’язок. Але ти заслужив це покарання – згадай лише Єрусалим, нумо, згадай! Я завжди вірив у тебе, Родіоне, але ти ніколи не оправдовував мої скромні сподівання.

         Тоді Андрій різко насупив брови, та чогось голосом, набагато нижчим за свою звичайну тональність, попровадив:

         – Тобі поки не важливо, для чого мені потрібні ці ікони. Звичайно, тобі відомо, який я маю нюанс до них. Ох, горе, Родіоне, горе тобі, якщо до п’ятниці їх не буде зроблено. Для тебе це – страсна п’ятниця. Ми всі будемо веселитись, поки ти страждатимеш. Якщо ікони будуть готові як годиться, то ти побачиш свого сина на весіллі – він тоді любитиме тебе, як ніколи. Ні, звичайно, я не можу так точно казати за любов, але це виявиться саме тим, чого ти так давно хотів. Врешті-решт, в твоєму існуванні на цій грішній землі все зросте на добрий лад.

         Якщо нічого не буде, то краще забудь про свого сина, про весілля, і взагалі про все, що тільки тебе тішило. Не думай, що в такому разі монастир підтримає тебе!

         В цьому разі тобі всього лише потрібно намалювати три шари ікони: перший звичайний, другий незвичайний, а третім ти все замальовуєш і передаєш мені. Часу в тебе небагато, отож поспіши.

         Сподіваюсь, що в п’ятницю ми веселитимемось, Родіоне. Раніше за цей строк я не приходитиму, тож можеш не боятись.

         Більше Андрій не сказав ні слова, та тільки спокійними, розміреними кроками виступив з майстерні, полишаючи за собою безвісний дух.

*  *  *

         Наступні години Родіон Михайлович не міг і думати про сон. Внутрішня боротьба буквально перехоплювала йому дихання. По двом сторонам барикад розступились надія на благополучне життя та нестримна віра в Бога. Земне життя, роль людини в ній, буття – і Бог. Що важливіше?

         Родіон, все ще перебуваючи в майстерні, дістав зі столу папірець і ручку. На ній він виписав свої міркування:

         «ЛЮДИНА, БУТТЯ НЕ ДОРІВНЮЄ БОГУ. БОГ ВИЩИЙ ЗА ВСЕ, ЩО МАЄ І БУДЕ МАТИ ЛЮДИНА. ВІДПОВІДНО, БОГ КЕРУЄ БУТТЯМ І ВИРІШУЄ ДОЛЮ ЛЮДСТВА (НЕ ОКРЕМОЇ ЛЮДИНИ!), ЩО ОЗНАЧАЄ – СПАСІННЯ ЛИШЕ У ВІРІ».

         Потім він перевернув аркуш на іншу сторону, та з хвилину ще поміркувавши, написав таке:

         «АЛЕ ЛЮДИНА МАЄ ВИБІР – ВІРИТИ ЇЙ ЧИ НІ. ЯКЩО З ВІРОЮ Є СПАСІННЯ, ТО БОГ ІСНУЄ, АЛЕ ТІЛЬКИ В ДУШІ ЛЮДИНИ. ТОДІ ВІРА ЛЮДИНИ В БОГА, ЯК ДЖЕРЕЛА ЩАСТЯ І ПРОВІДНИКА ДО СПАСІННЯ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД…».

         Родіон Михайлович ніяк не міг додумати, від чого ж врешті залежить віра людини у Вищі сили. Тут легко впевнений атеїст скаже: від наївності, тупості, чи просто безнадії. Родіон же вважав, що все це примітивна зухвалість, а змушує нас вірити, – навіть у цей час, коли відома вже неозорість Всесвіту, – дещо зовсім інше, тісно пов’язане як із буттям, так із внутрішнім світоглядом.

         – Людина… – проказував він вголос. – Віруюча людина живе з Богом в душі, а змушує її вірити… саме буття!

         Він записав це. «Віра людини в Бога, як джерела щастя і провідника до спасіння залежить від буття і почуттів, пов’язаних з життям. В залежності від вдоволеності існування, ми судимо – чи варто й далі перебувати у злагоді з Господом». Родіон Михайлович тієї ж миті оглянув виписані слова з обох сторін аркушу.

         Перший розворот ставив віру як найвище благо, тому по ньому Родіону Михайловичу не вартувало б виконувати завдання Андрія, бо це забороняють закони релігійної догматики, безпосередньо пов’язаної зі самою вірою.

         Другий же розворот скоріше аргументував перший шляхом визначення людської природи. Якщо судити з нього, то зараз Родіону необхідно писати ікони, щоб існування його не скотилось на саме дно. Шляхом цього ж стане підтримуватись і віра в душі… Проте, Родіон Михайлович розумів, що віра та однаково буде сплюндрована через те, що він написав так звані «адописні» ікони, прикриті за звичайні! Ні, але ж якщо їх і не зробити, то він назавше згубить надію на Бога, розчарується, бо навіть від найближчої людини, котра в нього залишилась, він не зумів отримати і частку тієї любові, яку сам безперестанно відчуває до неї. Отже, Родіон Михайлович помітив, що більше мінусів має саме той варіант, в якому він відмовляється від замовлення.

         В наступну ж хвилину іконописець, трохи прибравшись в майстерні, підібрав пензлик та сів за робочий стіл.

         Перший шар він доробив. Наразі, якщо спиратись на слова Андрія, Родіон Михайлович мусив прималювати іконі диявольський образ. Він занурив пензля в червоний, помішав його із чорним, і став в області німбу викреслювати у апостола Петра ріжки. Родіону здавався цей процес якимсь надто неприроднім, парадоксальним. Себто якщо існує свята святих, то як же воно може бути в купі з блюзнірством? Дійсно, бо це ж порушення всіх правил, даних Богом… Хула на Святого Духа – ось правило, перед яким найперше відповідатиме Родіон Михайлович, і за яке давно вже відомо – милосердя не буде.