Читати книгу - "Танок драконів"

і зброєносець, висковзнувши геть, причинив по собі двері.

Торкнувшись рубіна в себе на шиї, Мелісандра вимовила одне слово.

Звук химерним відлунням відбився від кутків кімнати, звиваючись у вухах, як черв’як. Дикунові причулося одне слово, воронові — інше. Однак зовсім не це зірвалося з її вуст. Рубін на зап’ястку дикуна потемнів, а пасма світла й тіні навколо нього, завирувавши, зблякли.

Кістки лишилися — торохкітливі ребра, пазурі й зуби на руках і плечах, великі пожовклі ключиці поперек грудей. Проламаний череп велета залишився проламаним черепом велета, пожовклим і тріснутим, з його брудним і диким вищиром.

Але мисик волосся на чолі зник. Каштанові вуса, Гулясте підборіддя, обвисла жовтувата шкіра й маленькі темні очиці — все розтануло. В каштанове волосся вплелися сиві пасма. В кутиках рота з’явилися смішливі зморшки. Водномить дикун став вищим на зріст, ширшим у плечах і у грудях, довгоногим і струнким, з гладенько виголеним обвітреним обличчям.

Джон Сноу вибалушив сірі очі.

— Мансе?

— Лорде Сноу,— без усмішки привітався Манс Рейдер.

— Вона ж вас спалила!

— Вона спалила Тарараха.

Джон Сноу обернувся до Мелісандри.

— Що це за чаклунство?

— Називайте, як схочете. Химорода, видимість, ілюзія. Р’глор — Цар світла, Джоне Сноу, і його слугам дано ткати речі зі світла, як інші тчуть з ниток.

— Я теж мав сумніви, Сноу,— хихикнув Манс Рейдер,— та чом не дати їй спробувати? Або так, або мене підсмажить Станіс.

— Дуже допомогли кістки,— сказала Мелісандра.— Кістки все пам’ятають. Найпотужніші химороди творяться саме з таких речей. З чобіт мерця, з пасма волосся, з мішечка кісточок з відрізаних пальців. З них за допомогою нашіптувань і молитви можна викликати тінь людини, а потім одягнути її на когось іншого, наче плащ. Вигляд зміниться, а сутність — ні.

Вона сказала це так, наче це легко й просто. Не треба їм знати, як це тяжко чи чого це їй коштувало. Цей урок Мелісандра затямила ще задовго до Ашаю: що простішими видаються чари, то більше люди бояться чарівника. Коли язики полум’я лизнули Тарараха, рубін у неї на шиї так розжарився, що вона злякалася: зараз її власна шкіра задимиться й почорніє. На щастя, лорд Сноу звільнив її від цього болю своїми стрілами. Поки Станіс кипів через таке зухвальство, Мелісандра тремтіла від полегшення.

— Наш самозваний король дуже вразливий,— мовила Мелісандра до Джона Сноу,— але він вас не зрадить. Не забувайте: у нас його син. І він завдячує вам своїм життям.

— Мені? — збентежився Сноу.

— А кому ще, мілорде? Закон каже: тільки кров’ю можна заплатити за його злочини, а Станіс Баратеон не з тих, хто піде проти закону... та як ви мудро сказали, людські закони закінчуються під Стіною. Я вас запевняла, що Цар світла почує ваші молитви. Вам потрібен був спосіб урятувати сестру й водночас не зганьбити своєї честі, яка так багато для вас означає, і своїх обітниць, даних перед дерев’яним богом. І ось він, лорде Сноу,— вказала Мелісандра білим пальцем,— спосіб урятувати Арію. Дарунок Царя світла... і мій.

Смердюк

Спершу почувся гавкіт дівчаток, які мчали додому. Тупотіння копит, яке відлунювало від плитняку, рвучко підняло Смердюка на ноги, і він загримотів ланцюгами. Ланцюг між щиколотками був не більш як фут завдовжки, і Смердюк не ходив, а тільки човгав. Через це важко було рухатися швидко, але він дуже старався, з брязкотом зістрибуючи з солом’яника. Повернувся Ремсі Болтон, і прислужник йому потрібен під рукою.

Під холодним осіннім небом у браму в’їжджали мисливці. На чолі їхав Бен Бабкуватий, а навколо нього гарчали й гавкали дівчатка. Далі їхали Шкуролуп, Квасний Алін і Деймон Потанцюй зі своїм довгим засмальцьованим батогом, а вже за ними — Волдери на сірих лошатах, яких їм дала леді Дастін. Його милість їхав на Кривавому — рудому жеребці, що за характером був йому під стать. Ремсі сміявся. Смердюк знав: це або дуже добре, або дуже погано.

Приваблені Смердюковим запахом, собаки кинулися на нього всі водночас, він і не спам’ятався. Собаки любили Смердюка: найчастіше він спав разом з ними, а іноді Бен Бабкуватий дозволяв йому з ними й повечеряти. З гавкотом подолавши мощений плитняком двір, зграя оточила Смердюка, стрибаючи, щоб лизнути його в обличчя, й покусуючи за ноги. Гелісента схопила зубами його за праву руку й так сильно почала тріпати, аж Смердюк побоювався, що втратить зараз ще парочку пальців. Руда Джейн врізалася йому в груди, збиваючи з ніг. Вона була струнка і м’язиста, а Смердюк — незграбний, сірошкірий, сивий голодюк з крихкими кістками.

Заки він, відіпхнувши Руду Джейн, звівся навколішки, вершники вже спішувалися. Поїхало дві дюжини — дві дюжини й повернулося, а це означає, що пошуки провалилися. Кепська справа. Ремсі не любить провалів. «Захоче на комусь відігратися».

Останнім часом мілордові доводилося стримуватися, бо Кургантон повний людей, потрібних дому Болтонів, і Ремсі розумів, що поряд з Дастінами, Рисвелами і їхніми приятелями-лордійчуками слід поводитися обережно. З ними він завжди був чемний і усміхнений. Як він поводився за зачиненими дверима — то інша справа.

Вдягнений Ремсі Болтон був, як належить лордові Горнвуду та спадкоємцеві Страхфорту. Від осіннього холоду його захищала манта, пошита з вовчих шкур, яка на плечі застібалася на пожовклі зуби на вовчій голові. На одному боці висіла шабля з лезом широким і важким, як у месницького ножа, а на другому — довгий кинджал і кривий білувальний ножик з гакуватим кінчиком і гострющим лезом. На всіх трьох клинках були однакові руків’я з жовтої кістки.

— Смердюче,— гукнув його милість з високого сідла Кривавого,— від тебе тхне. Я чую тебе через весь двір.

— Знаю, мілорде,— змушений був озватися Смердюк.— Перепрошую.

— Я привіз тобі подарунок,— сказав Ремсі, розвернувся, потягнувся собі за спину, зняв щось із сідла й кинув.— Лови!

Через ланцюги, кайдани й відсутні пальці Смердюк став незграбнішим, ніж був до того, як добре затямив своє ім’я. Об скалічені руки вдарилася голова, відскочила від обрубків пальців і приземлилася йому під ноги, бризнувши личинками. Під товстим шаром присохлої крові неможливо було впізнати, хто це був.

— Я ж казав: лови,— мовив Ремсі.— Підніми.

Смердюк спробував підняти голову за вухо. Не вдалося. Позеленіла шкіра вже підгнила, й вухо просто відірвалося. Малий Волдер зареготав, а за мить його сміх підхопили й інші.

— Облиш,— сказав Ремсі.—