Читати книгу - "Танок драконів"

Займися Кривавим. Я мало не загнав цього покидька.

— Так, мілорде. Все зроблю,— поквапився Смердюк до коня, лишаючи відрубану голову собакам.

— Сьогодні від тебе тхне свинячим лайном, Смердюче,— мовив Ремсі.

— У його випадку це покращення,— з посмішкою зронив Деймон Потанцюй, скручуючи батога.

Малий Волдер зістрибнув із сідла.

— Про мого коня теж потурбуйся, Смердюче. І про братового.

— Про свого коня я сам можу потурбуватися,— сказав Великий Волдер. Малий Волдер став правою рукою лорда Ремсі й день у день нагадував його дедалі більше, але дрібніший Фрей був зліплений з іншого тіста й рідко брав участь у жорстоких іграх і забавах свого двоюрідного брата.

Смердюк не звернув на зброєносців уваги. Він повів Кривавого до стайні, відстрибуючи вбік, коли огир намагався його хвицнути. Мисливці рушили в залу, залишився тільки Бен Бабкуватий, який лаявся на собак, щоб облишили відрубану голову.

Великий Волдер теж пішов до стайні, ведучи свого коня. Знімаючи з Кривавого вудила, Смердюк крадькома глянув на Волдера.

— Хто то був? — тихо запитав він, щоб не почули конюші.

— Ніхто,— буркнув Великий Волдер, знімаючи з сірого лошати сідло.— Дід, який нам стрівся на дорозі. Гнав стару молочну козу й чотирьох козенят.

— Його милість убив його за кіз?

— Його милість убив його за те, що назвав його лордом Сноу. Але козятина була смачна. Козу ми подоїли, а козенят засмажили.

Лорд Сноу. Смердюк кивнув і загримів ланцюгами, вовтузячись із ремінцями на сідлі Кривавого. «Як не називай, а коли Ремсі у гніві, йому краще на очі не потрапляти. Та й коли не у гніві — також».

— Розшукали ваших родичів, мілорде?

— Ні. Я й не сподівався. Вони мертві. Їх повбивав лорд Вайман. Саме так на його місці вчинив би я.

Смердюк нічого не відповів. Є речі, які небезпечно говорити навіть у стайні, коли його милість у палатах. Одне необережне слово може коштувати пальця на нозі, ба й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вирве ніколи. Любить послухати, як я молю пощадку. Любить примушувати мене вимовляти ці слова».

На полюванні вершники провели шістнадцять днів, маючи з собою тільки сухарі та яловичу солонину, якщо не рахувати випадкових козенят, тож сьогодні ввечері лорд Ремсі наказав улаштувати бенкет, щоб відзначити його повернення у Кургантон. Господар, сивий однорукий маломожний лорд на ім’я Гарвуд Стаут, не міг йому відмовити, хоча його комори вже, мабуть, добряче спустошені. Смердюк чув скарги його слуг, що Байстрюк зі своїми людьми з’їдає всі зимові запаси. «Кажуть, він збирається вкласти до себе в ліжко меншу доньку лорда Едарда,— нарікала Стаутова кухарка, не знаючи, що Смердюк її чує,— та коли випаде сніг, це нас тут будуть мати, спом’яніть мої слова».

Але лорд Ремсі зажадав бенкету — отже, буде бенкет. У Стаутовій залі поставили довгі столи, зарізали бичка, й коли сіло сонце, мисливці, які повернулися з порожніми руками, їли смаженину й реберця, ячмінний хліб, горохвяну кашу з морквою, запиваючи застрашливими кількостями елю.

Малий Волдер наливав лордові Ремсі, а Великий Волдер — усім іншим за почесним столом. Смердюка прикували біля дверей, щоб не псував своїм запахом апетиту гостям. Він поїсть пізніше тих об’їдків, яких не пожаліє для нього лорд Ремсі. А от собаки вільно бігали залою і влаштували гостям найцікавішу за цілий вечір розвагу: Мод і Сіра Джейн подерли одного з хортів лорда Стаута через м’ясну кісточку, яку їм кинув Вілл Коротун. Смердюк єдиний у залі не дивився собачий бій. Він не спускав очей з Ремсі Болтона.

Бійка тривала, поки пес господаря не здох. У старого Стаутового хорта не було шансів. Один проти двох, та й сучки Ремсі молоді, сильні й шалені. Бен Бабкуватий, який собак любив більше за їхнього господаря, розповів Смердюкові, що їх назвали іменами селючок, яких Ремсі вполював, зґвалтував і повбивав ще в ті часи, коли був байстрюком і їздив з першим Смердюком. «Принаймні тих, з якими він добре розважився. А на честь плаксійок, які тільки благають і не хочуть бігати, він сучок не називає». Смердюк не сумнівався: наступний виводок у псарні Страхфорту включатиме Кіру. «Він їх натаскав і на вовків»,— зізнався Бен Бабкуватий. Смердюк промовчав. Він зрозумів, про яких вовків ідеться, але не мав бажання дивитися, як дівчатка гризуться за його відрубаний палець.

Двоє слуг уже забирали труп хорта, а якась стара принесла швабру, граблі й відро, щоб позгрібати просяклий кров’ю очерет і вимити підлогу, коли двері у залу розчахнулися з поривом вітру, й усередину зайшла дюжина вояків у сірих кольчугах і залізних напівшоломах, проминувши зблідлих Стаутових юних вартових у шкіряних бригантинних панцирах і золотаво-іржавих плащах. Гуляки всі знагла замовкли... окрім лорда Ремсі, який віджбурнув кістку, витер рота рукавом, посміхнувся масними вологими губами і промовив:

— Батьку!

Лорд Страхфорту ліниво глянув на залишки бенкету, на дохлого пса, на гобелени на стінах, на Смердюка в ланцюгах і кайданах.

— Геть,— тихо промовив він до гуляк.— Негайно. Всі.

Піддані лорда Ремсі повставали з-за столів, покинувши кубки і хлібні миски. Бен Бабкуватий гаркнув на дівчаток, і ті побігли за ним; деякі з них так і тримали в зубах кістки. Гарвуд Стаут, сухо уклонившись, без слова вийшов з власних палат.

— Відімкни Смердюка й забери з собою,— гукнув Ремсі до Квасного Аліна, але батько, махнувши білою рукою, сказав:

— Ні, залиш його.

Навіть гвардійці самого лорда Руза вийшли, зачинивши по собі двері. Коли затихла і луна, Смердюк опинився в залі наодинці з двома Болтонами — батьком і сином.

— Ти так і не відшукав зниклих Фреїв,— сказав Руз Болтон без питальної інтонації.

— Ми доїхали до того місця, де, за словами лорда Ластоногого, вони розійшлися, але дівчаткам не вдалося взяти слід.

— І розпитували про них по селах і тверджах.

— Марна праця. Селюки всі як сліпі — нічого не бачать,— знизав плечима Ремсі.— Та й хіба не байдуже? Світ не заплаче за кількома Фреями. Якщо нам колись знадобиться Фрей, у Близнючках їх ще багато.

Лорд Руз, відломивши окрайчик хліба, з’їв його.

— Гостін і Ейніс горюють.

— Нехай самі шукають, якщо хочуть.

— Лорд Вайман винуватить себе. Якщо його послухати, він страшенно прихилився до Рейгара.

Лорд Ремсі починав гніватися. Смердюк бачив це в обрисах його рота, у вигині отих товстих губ, у тому, як напнулися жили в нього на шиї.