Читати книгу - "Гра престолів"

шлунку все клекотало, але Дані не зупинялася, хоча все обличчя її вже було вимащене кров’ю, яка, здавалося, закипала в неї на вустах.

Поки вона їла, хал Дрого стояв над нею з обличчям непорушним, як бронзовий щит. Довга чорна коса його блищала від олії. Вуса прикрашали золоті кільця, косу — золоті дзвіночки, на поясі красувався пасок з цільних золотих бляшок, але груди були голі. Щоразу, відчуваючи, що її полишають сили, Дані зводила на нього очі — і далі жувала й ковтала, жувала й ковтала, жувала й ковтала. Під кінець їй здалося, що вона зауважила іскру гордощів у його темних мигдалевих очах, хоча й не була певна. Обличчя хала рідко зраджувало, про що той думає.

Нарешті все скінчилося. Дані змусила себе проковтнути останній шматок, відчуваючи, які в неї липкі щоки й пальці. Тільки тоді вона зважилася перевести погляд на старух дош-халіну.

— Халака дотрей мрана! — оголосила вона, силкуючись наслідувати дотрацьку вимову. «Королевич скаче в мені!» Вона кілька днів тренувалася вимовляти цю фразу зі своєю служницею Джикі.

Найстарша старуха, зігнута й всохла, з єдиним чорним оком, високо піднесла руки.

— Халака дотрей! — заверещала вона. «Королевич скаче!»

— Скаче! — підхопили інші.— Pax! Pax! Рах гадж! — оголосили вони. «Хлопець, хлопець, дужий хлопець».

Задзвеніли дзвіночки — несподіваний спів бронзових пташок. Низько й протяжно засурмила військова сурма. Старухи монотонно заспівали. Попід фарбованими шкіряними безрукавками туди-сюди гойдалися їхні обвислі груди, блискучі від олії і поту. Їхні служники-євнухи підкинули у величезну бронзову жаровню цілі оберемки сухого листя, і до місяця й зірок полинули хмари духмяного диму. Дотраки вірять, що зорі — то вогненні коні, які величезним табуном скачуть на нічному небі.

Дим піднімався, а спів потроху стих, і древня старуха заплющила своє єдине око, щоб краще бачити майбутнє. Навколо запанувала цілковита тиша. До Дані долітало далеке ухкання нічних птахів, сичання й потріскування смолоскипів, лагідний плюскіт води в озері. Дотраки очікувально втупилися в неї чорними як ніч очима.

Хал Дрого поклав долоню на руку Дані. Вона відчувала, які напружені в нього пальці. Навіть такий могутній хал, як Дрого, має страх, коли дош-халін вдивляється в дим майбутнього. Позаду Дані збуджено тріпотіли її служниці.

Нарешті старуха розплющила око й піднесла руки.

— Я бачила його обличчя і чула гуркіт копит,— проголосила вона тонким тремтливим голосом.

— Гуркіт копит! — одностайно підхопили решта.

— Він скаче прудко, як вітер, а позаду нього вся земля вкрита його халасаром, незліченними воїнами з блискучими арахами в руках, гострими як лезо-трава. Шалений, як шторм, буде цей королевич. Вороги його тріпотатимуть перед ним, а їхні жінки ридатимуть кривавими сльозами й від горя дертимуть на собі шкіру. Про його наближення співатимуть дзвіночки в його косі, й молочні люди в своїх камінних наметах лякатимуться самого його імені,— затремтіла старуха й поглянула на Дані так, мовби злякалася її.— Королевич скаче, скаче огир, який осідлає світ.

— Огир, який осідлає світ! — луною підхопили глядачі, і ніч вибухнула дзвоном їхніх голосів.

Одноока старуха втупилася в Дані.

— Як його зватимуть, цього огира, який осідлає світ?

Перш ніж відповісти, Дані підвелася.

— Його зватимуть Рейго,— сказала вона, як навчила її Джикі, й затулила руками округлість у себе під грудьми, а дотраки заревіли.

— Рейго! — кричали вони.— Рейго! Рейго! Рейго!

Коли хал Дрого повів її геть із копальні, ім’я й досі відлунювало у неї у вухах. Ціла процесія рушила за ними на богошлях — широку дорогу, порослу травою, яка пролягла через серце Ваїс-Дотрака, від Кінської брами до Матері гір. Першими йшли старухи дош-халіну зі своїми євнухами і рабами. Деякі з них, важко дибаючи старечими тремтливими ногами, спиралися на різьблені патериці, тоді як інші виступали гордовито, як справжні комонники. Всі ці старухи колись були халесі. Коли помирав чоловік і на чолі його вершників ставав новий хал, який брав собі нову халесі, жінок відсилали сюди, звідки вони правили незліченним дотрацьким народом. Навіть наймогутніші хали схиляли голови перед мудрістю й авторитетом дош-халіну. Однак Дані здригалася на саму думку про те, що одного дня їй теж, можливо, доведеться приєднатися до старух, хотітиме вона цього чи ні.

Позаду мудрих старух ішли всі інші: хал Ого з сином — халакою Фого, хал Джомо з дружинами, очільники халасару Дрого, служниці Дані, халові слуги й раби, і ще, і ще. Вони простували богошляхом під музику дзвіночків і величавий ритм барабанів. Обабіч дороги в темряві замислилися крадені герої і боги загиблих народів. Супроводжуючи процесію, легко бігли у травах раби, тримаючи в руках смолоскипи, й у мерехтливому світлі величні пам’ятники мовби оживали.

— Що значити ім’я Рейго? — дорогою запитав хал Дрого, промовляючи слова загальною мовою Сімох Королівств. Дані, коли мала таку можливість, вчила його нових слів. Якщо Дрого було щось цікаво, він швидко це підхоплював, от тільки акцент у нього був такий сильний, що ні сер Джора, ні Вісерис не розуміли нічого з того, що він каже.

— Сонце-й-місяцю мій, Рейгаром звали мого брата, запеклого воїна,— пояснила Дані.— Він загинув іще до мого народження. Сер Джора каже, що він був останнім драконом.

Хал Дрого подивився на неї з висоти свого зросту. Обличчя в нього було непорушне, як мідна маска, однак Дані здалося, що попід довгими чорними вусами, обтяженими золотими кільцями, вона зауважила тінь усмішки.

— Гарне ім’я, Дан-Ейрис жона, зоре мого життя,— мовив він.

Вони під’їхали до озера, яке дотраки називали Лоном світу; його тихі та спокійні води оточені були торочками очерету. Тисячу тисяч років тому, розповідала їй Джикі, з його глибин з’явився перший чоловік — виїхав на першому коні.

Процесія очікувально зупинилася на порослому травою березі, й Дані роздягнулася і кинула брудний одяг на землю. Голяка вона обережно зайшла у воду. Іррі казала, що озеро не має дна, але Дані, продираючись крізь високий очерет, відчувала між пальців м’яке баговиння. На чорній непорушній поверхні плавав місяць, розбиваючись і знов складаючись в одне ціле, коли від рухів Дані водою пробігали брижі. Холод погладив стегна й поцілував вуста її лона. На руках і навколо рота засохла кров огира, й Дані склала долоні човником і облила собі голову священною водою, обмиваючи і себе, і дитину в своєму животі, а хал і всі решта спостерігали за нею. Вона чула, як перемовляються, не зводячи з неї очей, старухи дош-халіну, і їй було цікаво,