Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

річ, у них водяться добрі грошики…

Ні корчми, ні корчмаря тут уже не лишилось, а тягати «бранців» по вулицях невеличкого хутора було все-таки небезпечно, бо на першому ж кроці Пришийкобиліхвіст міг їм візка підвезти, тож Прудивус, добре закаблуком під зад стусонувши колишнього товариша, сказав йому:

— Іди-но ти к… — і висловив усе, що думав.

— А ви? — спитав Данило.

— Ми туди не підемо, — покривився Іван Покиван. І обернувся до Прудивуса: — Треба його зараз… порішити.

— Як?

— Потихеньку… як-небудь.

Почувши теє, Пришийкобиліхвіст хотів був залементувати пробі, але йому з переляку заціпило, і на голос, бідолашний, здобутись не міг.

— Де ж ми його?.. — спитав Прудивус.

— А ось тут… — озирнувся Іван Покиван. — Ні душі!

— Кричатиме ж.

— Раз-два ножакою… і край!

— А хто ж це зробить? — спитав Прудивус.

— Ти…

— Чому ж це я? — здивувався Прудивус.

— Ти ж — рейтар.

— Ні, ні! Тільки не я!

— Чому ж? Любісінько й заріжеш!

— Я ще нікого не вбивав.

— А я?

— Ти ж сам таке вигадав.

— Якщо ми його пустимо, викаже нас. Тоді прощайся…

— Та воно так… — І Прудивус задумався, а Песик Ложка, з докором поглядаючи, судячи його виразним поглядом, стиха гарчав. — Ні, не можу, — нарешті сказав Тиміш. — А ти?

Іван не відповів.

Тоді Прудивус так гарикнув своїм басюрою на Данила, що той, уже трішки очунявши й збиравшись зарепетувати, осікся знов.

— Іди від нас, мерзотнику! — гримнув Тиміш.

— Іди, стерво, йди! — додав і Покиван.

Гавкнув щось і Ложка.

А Пришийкобиліхвіст, іще не вірячи в своє щастя, скам’янів і не міг зрушити з місця.

— Пріч, паскуднику! — знов скрикнув Іван Покиван і стрибонув до нього з кулаками, після чого Пришийкобиліхвіст так хутко чкурнув геть, ніби його викинули з пращі.

— Він таки викаже нас, — кивнув услід Покиван. — Треба б нам звідси… далі куди-небудь.

— Ні. Я мушу поспішити до хати Олексія Ушакова. Обіцяв. Дитина ж…

— Ходімо разом, — запропонував Покиван.

— Ні. Там — кубло однокрилівців. Та й сам гетьман.

— А як же ти?

— Коли схоплять обох нас, хто ж читатиме добрим людям листи мирославців? — спитав Тиміш.

— Вчинімо так: сховаймо листи десь тут, хоч би під оцією каменюкою. А ввечері сьогодні тут же й зустрінемось… Га?

— Чекай до світанку! — мовив Прудивус, обіймаючи вірного друга.

— Ще й післязавтра нехай! Чекатиму…

— Нехай. Коли не діждешся, рушай до Києва без мене, сам. Читай дорогою листи по корчмах, по базарах. Шануйся. Бережись. А поки я нині ходитиму, щоб до тебе хтось не прискіпався, спробуй трішки тут без мене… Покажи-но людям свої штуки на майдані. Хай до тебе звикають…

— А німці? Однокрилівці? Татари?

— Подивляться також… ще й грошики заплатять! — І, хвилинку помовчавши, Прудивус пригорнув худющого товариша ще раз і сказав: — Ходи здоров, пузанчику!

— Бувай, Тимоше! — відмовив Покиван і рушив од руїн корчми.

Поглянувши вслід худорлявому рухляреві, Прудивус гукнув до Песика:

— Ходімо, Ложечко!

— Гав-гав! — одмовив той, і вони вдвох подались шукати хату Олексія Ушакова.

Йому пушкар тоді показував з того берега, де стоїть його хата, але знайти її Прудивус чомусь не міг, ходив туди й сюди, щоразу натрапляючи на теплі пожарища.

— Де є хата Олексій Ушаков? — не забуваючи, що він є німець, спотворюючи та перекручуючи слова, спитав Прудивус у скандзюбленої бабусі, котра несла в біленькій хусточці якесь горнятко з молоком чи з медом.

Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась:

— Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч!

— Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг.

— Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексієву! Ти вбив! Ти!

— Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей.

Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився…

Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідси геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття.

Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало.

Розгорнувши скоренько ганчір’я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно, либонь, народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль.

— Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано заметушився круг нього. — Нести мале до Києва?

Ложка заперечливо гавкнув.

— Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в академії, з малим? — І здавалось лицедієві, начебто Песик співчутливо крекче.

Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке.

Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а мале, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей.

— Ходімо звідси, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам?

Песик мовчав.

— Покинути маля комусь на хуторі?

Ложка мовчав.

— Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — І він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — І він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш?

10

Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне.

Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб’ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову, забиту ґратами бодню.

Почувши бренькіт бандури й такий дужий голос а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть.

Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани