Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.

Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького:

…Бо я стар, болію,

Більше гетьманом не здолію…

Кобзар оповідав про те, як воліли козаки не обирати в гетьмани джуру Хмельницького, бо той — шляхтич, —

Близько мостивих панів живе;

Буде з ляхами, мостивими панами, накладати,

Буде нас, козаків, за невіщо мати…

Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині козаків зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря.

— Люди чого відійшли? — спитав сліпий кобзар у сивовусого січовика. — Ти чуєш, Дмитре?

— Чую, Свириде, — неуважно мовив старий Дмитро, наче повертаючись з льоту в далекий край, куди занесла його дума про тую смерть, яку він бачив сам, Дмитро Потреба, бувши колись при Хмелі бунчужним.

— Я питаю: чого люди шарахнули?

— Німець підійшов.

— Один?

— Один.

— Чого йому?

— Спитай у нього сам, Свириде, — скоса поглянувши на чудернацького рейтара і чогось раптом усміхнувшись, відмовив старий січовик.

— Іди собі, швабе! — найгуркотливішими низами дужого свого голосища гримнув кобзар, зненацька вдарив по струнах: — Ой дай, жінко, нагая, проучити німчая! — і замовк так само несподівано, як заспівав.

Прудивус сердито забелькотав, мішаючи слова латинські, грецькі, німецькі, циганські, єврейські, які тільки знав, які тільки міг вимудрувати чи згадати, але старий Потреба пирснув рейтарові в пику:

— Облиш, козаче!

Прудивус забубонів ще сердитіше, бо не хотілося в стані ворогів по-дурному важити головою, та й чужа дитина спала на руках, та й наука ж чекала в Києві в академії, та й заклики Мелхиседека і Романюка він мусив передати кобзарям, щоб ті понесли їх по Україні, одмилюючи очі посполитим, одуреним однокрилівщиною, та й життя ж, нівроку, хоч яке було трудне, але ж і воно — одне-однісіньке, цікаве й неповторне, галасливий божий базар, що його покидати молодик охоти ще не мав. І він лаявся всякими тарабарськими словами, щось мимрив, ворушачи вусами, наче прездоровий котище.

— Облиш, облиш! — стиха, щоб не почули в юрбі, повторив Потреба й засміявся. — Я, козаче, все одно — не втну, що ти верзеш. Та й сам ти, либонь… не втнеш і сам своєї мови? Га?

— Іх бін рейтар, — ще опинаючись, згорда мугикнув ошелешений лицедій.

— Бачу, бачу! — в сивий вус посміхнувся колишній бунчужний. Потім спитав у Песика: — Чого це ти, Ложко, засумував?

— Ав-ав! — відповів Песик Ложка, наче руками розвів: сам бачиш, мовляв, у яку халепу з цією дитинкою вскочили…

— Звідки ви знаєте, батечку, як звуть мого собаку? — зачудувався Прудивус, переходячи на людську мову.

— Він зовсім не твій.

— О?!

— Чого витріщився?

— Як же ви впізнали, що я…

— Хіба ж німець ходитиме по нашій землі з писклятком! Вони слов’янських дітей на списах носять, шабельками голублять. Сеї ночі тут замордували матір з немовлям. Чув, може?

— Жінку Олексія Ушакова? Оце ж — його й дитина, москалева, — вже довірливіш пояснив Прудивус. — Понесу на той бік. — І Тиміш кивнув за озеро, де височіло обложене місто, куди було так близько й так далеко: найвужча горловина озера мала з півверстви, а обходити ж кругом — по гаях та драговинах? Манівцями, відомими тільки Песикові Ложці…

І Тиміш Прудивус уже ладен був зразу ж повертатись болотами до Мирослава, але подумав, що негодована дитина дорогою вмре, і сказав старому Потребі:

— Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину!

— Ходім, — сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: — Ложечко, ходім!

— Куди ж це ми? — спитав Тиміш.

— Шукати молодичку.

11

Суворий гурт людей, що глипав на них, здивованими поглядами провівши старого козака й того чудного рейтара з дитинкою, був зацікавлений незбагненною приязню, яка звела з німчаєм бувалого запорожця і оце вже гнала їх кудись у спільному клопоті.

Від рейтара, як від чуми, люди шарахали геть, і ніхто не хотів годувати немовля, завішене в український, десь украдений німцем рушник.

Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.

— Добридень, паніматко, — чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. — Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… — І він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і ґречним: — Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…

— Агій на тебе! — визвірилась молодиця.

— Але ж ваші високі груди… — червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.

Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:

— Ой стусону!

— Ви, паніматко, не зрозуміли, — намагаючись виправдатися, боязко забелькотів сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але, втративши нараз усю гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найґречніші й найприємніші слова: — Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…

— Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… — І жінка сказала все, що думала про цього німця.

— Ваше лілейне лоно… — високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

— Зась тобі до мого лона! — репетувала вона.

— Не мені, не мені, достойна пані! Я прошу не для себе, а ось… — І спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, на руках у старезного діда Потреби.

— Задля цього спорохнілого шкарбуна!? — зовсім образилась горда молодичка. — Та я ж тобі… — І вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. — Чого тобі від мене треба?

— Грудей, паніматко! — тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

І десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася; таке глибоке враження справила на