Читати книгу - "Дім, в якому…"

продавлює картонну коробку (той нещасний картон ледь живий, колись у коробці зберігався умивальник), теж роздратована й перелякана, і вона відповідає:

— Звідки я знаю? Що ти йому дав?

Я хлюпаюся, сплескуючись, у пляшці, ледь-ледь прилипаючи до її стінок, тому що до мого складу входить солодкий, тягучий сироп. Я не зовсім прозорий, і це теж від сиропу. Таких, як Я, не виробляють, Я не існую ніде, окрім як тут, де Я зберігався серед унітазів, і невиразно пригадується, що Я якось пов’язаний із собаками, про це думає той Я, котрий сидить навпроти, а інший Я — котрий відразу наді мною — підозрює, що Я отруйний.

Горять пахви, пекучим болем розтікаючись до ребер, і не повертається задерев’яніла шия, а коробка піді мною прогинається дедалі сильніше, мені давно варто було би піднятися з неї, поки вона зовсім не сплюснулася.

У коробку моєму Я зовсім не хочеться, відчуття, пов’язані з коробкою, надто неприємні. Я, котрий сидить біля стіни, кажу:

— Весь світ зараз у мені, чи розумієте ви, що це означає?

І сам собі відповідаю, перескочивши назад на коробку, яка прогинається:

— Я не хотів би цього розуміти, якщо чесно.

І Я тут же злітаю вгору й падаю вниз, розширююся на всі боки й твердну, дивлюся тисячами крихітних шпарок, мільярдом очей. Це Я мені подобається найбільше, воно найспокійніше й велике, воно замикає в куб решту Я, і це радше навіть Ми, на нас тримається Дім, ми несемо його й підтримуємо. Ціною неабияких зусиль я втримую себе в межах однієї кімнати, тому що для стін нормальніше з’єднуватися з іншими стінами, але мені чомусь краще цього не робити, хоч Я не пам’ятаю, чому це так. Я позбуваюся слуху. Маленькі жваві Я, неспокійні та емоційні понад усяку міру, рухаються й продукують звуки надзвичайно швидко, роблячи їх недоступними чуттям. Я радше дрімаю, ніж не сплю, це мій звичайний стан, повністю зануритися в нього заважає тільки страх злитися з іншими стінами. Це дедалі важче й важче. Мені навіть важче, ніж коробці, але Я терплю, поки вистачає сил, а коли вони вичерпуються, концентруюся на точці зіткнення зі мною безволосого й металеворукого Я, перетікаю в нього і чую, як Чорний каже: «Давай пошукаємо Сліпого, чи як?» — а Лорд відповідає: «Не можемо ж ми його так залишити...»

Я сиджу біля стіни, відчуваючи її холод і гладкість плечима й подряпинами під пластиром, що стягує плечі, і маю до неї дивні, майже родинні почуття.

Того, що я зробив, робити не можна: надто принадне й небезпечне це заняття — розчинення в тому, що тебе оточує. У людях — воно ще ніби нічого, але предмети сковують сни, в них можна зав’язнути на довгі роки — і навіть цього не помітити. Фокус зі стінами врятував мене одного разу, коли я був дитиною, і життя аж надто жахливо мене налякало. Того разу я насилу вибрався — й пообіцяв собі ніколи більше такого не робити. Усі обіцянки порушуються рано чи пізно, як порушив свою обіцянку Македонський. Я все ще не можу думати про його слова, про те, що він сказав про Вовка, але про порушену ним обіцянку я вже думати можу. Перебування в стінах допомогло мені заспокоїтися.

Я дивлюся на Лорда й на Чорного.

— Один з варіантів гри, — кажу я їм, — це перебування у всьому. Ти у всьому, і все в тобі. Але це небезпечно.

Чорний і Лорд переглядаються.

— Ніколи не пробував, — говорить Лорд. — Ти максималіст, Сфінксе. Так не можна.

— Здається, він трохи протверезів, — невпевнено каже Чорний, підкреслено звертаючись до Лорда, як Павук у присутності хворого.

Я киваю. Так, ледь-ледь. Але не остаточно, бо я все ще в грі. І Чорний, і Лорд мають не зовсім звичний вигляд. Чорному, напевно, за сорок. Солідний дядько, голий до пояса, за поясом чомусь сокира. Гарний. Лисіє з чола, і зморщок більше, ніж мало би бути в його віці, але однаково красень. Конан... Уже в літах...

Лорд молодший і не такий ефектний. Обличчя сухе, хиже; ані сліду Лордівської краси. Зуби трохи видаються вперед, вії білі, ніби обсипані лупою. Він у якомусь мерзенному лахмітті, що розповзається по швах від кожного руху.

Умови гри для них неоднакові. Чорний такий, яким хотів би бути. Лорд такий, яким себе відчуває. Уже цікаво.

Чорний встає, затуливши півкімнати.

— Ходімо звідси, — каже він мені. — Провітримо тебе трохи. І випусти нарешті цю пляшку.

Я розтискаю цілком людські довгі пальці, пляшка падає та котиться по підлозі. Мені цікаво, як я виглядаю весь, тобто з ніг до голови, але, на жаль, поблизу немає дзеркал. Чорний нагинається до мене, обдавши міцним запахом псини, хапає попід пахви й ставить на ноги.

— Ось так. Потихеньку, помалу… Тупу-тупу...

Слухняно плентаюся до дверей.

Хто сперечається з Конанами? Він дихає мені в потилицю. Найголовніший Пес. Двері замшілі, зарослі лишайниками й цвіллю, ними мандрують вервечки мурашок, а замість ручки стирчить скалкуватий сучок.

Лапа Чорного в браслеті зі шпичаками хапає його, обломлюючи під корінь, двері відчиняються, і ми виходимо на покинуте шосе під сіре, непривітне небо.

Довкола поля, з понатикуваними телеграфними стовпами, асфальт всуціль у тріщинах, біла роздільна смуга ледь помітна, напівзасипана піском. Вітер шарпає на мені футболку Чорного, лоскоче живіт крижаними пальцями. Лорд піднімає комір куртки, який негайно відривається, залишившись у нього в руках. Той бридливо його відкидає.

— Ну що, ходімо? — Чорний цілеспрямовано кидається вперед, вигукнувши на прощання: — Динамік! Залишився посеред коридора. Піду, заберу, доки не хапнули.

Я озираюся на двері, але вони, звичайно, зникли. Лорд кульгає попереду, провалюючись милицями в тріщини асфальту і з лайкою вивуджуючи їх звідти. Крізь діри в його штанах просвічує щось зелене і стовбурчиться, витикаючись, листячко.

Хмари зловісно нависають. Скоро піде дощ. Чорний уже геть далеко попереду. Для нього ця нескінченна дорога — всього лише кілька метрів паркету. Тому він рухається з приголом­шливою швидкістю, час від часу здивовано озираючись на нас із Лордом.

— Куди ми йдемо? — питаю я Лорда.

— Звідки я знаю? — байдуже відповідає він. — Ти сюди стрибнув, ти й повинен знати.

Лорд помічає щось у траві на узбіччі, зупиняється і встромляє туди милицю. Вивуджує назад з недопалком, який приклеївся до наконечника, знімає його та дбайливо ховає до кишені.

— Добре, — каже він. — Я наплічник забув. Ще два-три таких, і можна буде покурити. Ти теж дивися, а то я можу і не помітити.

Вдивляюся в тьмяну траву.

— А ти добре пристосовуєшся, Лорде, — кажу я. — Неначе для тебе це звичайна річ.

Лорд сміється, демонструючи гострі зуби:

— Не зовсім звичайна. Не повсякденна. Але й не абсолютно нова. Адже це ти мені пояснив, що нічого такого в цьому немає.

— Пояснив, — погоджуюся я. — Але погано. Якщо ти продовжуєш микатися туди-сюди. Треба було тебе налякати.

— А ти налякав, — говорить Лорд. — Не переживай. Адже ми на межі, а не в глибині. У будь-який момент можемо повернутися.

— На межі теж небезпечно, — не погоджуюся я.

Він дивиться здивовано.

— Чим? Тут же всі свої, хіба ні?

Я волію не сперечатися.

Небо над нами розтинає рожева блискавка.

— Промокнемо, — Лорд дивиться вгору, щулячись під своїм лахміттям. — А Чорний, мабуть, уже знайшов динамік. У тих, котрі не провалюються, свої переваги.

— Вибач, — кажу я.

— Це