Читати книгу - "Дім, в якому…"

не докір. Я сам за тобою поліз.

Через п’ять чи шість відламків верстових стовпчиків у нас з’являється орієнтир. Далекий білий кубик придорожньої харчівні. Дощу, як не дивно, все ще нема. Зате чомусь дуже швидко темніє.

Харчівня у міру наближення до неї виглядає дедалі симпатичнішою. Білий будиночок із гостроверхим спадистим дахом і смугастими піддашками над вікнами. До під’їзної доріжки приткнулися дуже багато машин, одна древніша за іншу. Всуціль моделі початку століття. Малюночки з такими я колись колекціонував. Тут вони виглядають розвалинами. У найспорохнілішому драндулеті з відкидним верхом сидять дві напівголі дівчини, які, побачивши нас, дружно звискують і махають руками.

— А що, гайнемо, хло? З вітром у вухах! Тарахнемося під укіс, за кайф!

У найближчої до нас дівчини рожеве личко Мерилін Монро, а груди, обтягнуті вицвілим купальником, схожі на два футбольні м’ячі. Вона відкриває рот і хтиво облизується:

— Ну то як? Гайнемо?

Ми оминаємо машину й заходимо до харчівні, поринаючи в шум, гамір і солодкі м’ясні запахи. У невеликій квадратній кімнаті якимсь дивом уміщається сила-силенна людей. Сидять за дерев’яними столами, сидять на них і під ними.

Столи не відполіровані, з них стирчать скабки, на деяких навіть збереглася кора. Обличчя скрізь незнайомі, хоча насправді я знаю їх усіх. На стінах палахтять різнокольорові написи. Досить подивитися уважно та виділити один — він починає пухнути, збільшуючись у розмірах і затуляючи сусідні.

Ми з Лордом займаємо столик, який дивом виявився вільним, під незмінною гравюрою з морським пейзажем. Фігура, яка пробігає повз нас, у кухарському ковпаку й у позолоченій масці з пташиним дзьобом, скидає перед нами з таці миски з їжею.

Я придивляюся. Дрібно нарізане м’ясо на чомусь жовтому, що нагадує чавлену кукурудзу. Лорд розстібає рвану куртку й береться за їжу. На грудях у нього величезний прозорий кулон у формі серця, в якому сяє вогненний локон страхітливого розміру. Я жую. Так само швидко та жадібно, як і всі навколо. На стіні під гравюрою — табло, на екранчику якого блимають дві зелені двійки. Двічі по два. Це номер нашого столу.

Миска швидко порожніє. Стіл перед нами займає брава компанія стариганів у чорній шкірі та з відрослими бородами. Їхні ґелґіт і рохкання заглушують усе навколо. Проте, незважаючи на гамір, який вони здійняли, можна розчути, що хтось гнівно стукає в одне з вікон.

Стукіт нарешті привертає чиюсь увагу, вікно відчиняють, і до кімнати залітає вухата тварина, схожа на недорозвинену гієну з прозорими крильцями з квіткових пелюсток. Незграбно пометавшись попід стелею, вона падає на наш стіл, перекинувши миску Лорда й розсипавши навколо хмаринку пилку, від якого у мене починає лоскотати в носі.

— Ну ви даєте! — обурюється гієна. — Я вас уже де тільки не шукав! Куди ви запропали, сволоти?

— Нікуди, — кажу я. — Обідаємо, як бачиш.

— Ага, обідаєте? — зловісно вимовляє літун і раптом заходиться кашлем. З розкритої пащі капає слина, застигаючи в повітрі й обсипаючись на стіл з кришталевим дзвоном.

— Де моє жертя? — хрипить крилата гієна. — Ось поїм і розберуся з вами не по-доброму.

Лорд барабанить пальцями по столу.

— Чи не час нам забиратися звідси, Сфінксе? Поки не з’явилися інші?

Гієна перетворюється на крихкого, замисленого немолодого індуса. Жодних крил. Чорний костюм, білосніжна чалма. Він пов’язує собі серветку й бере з таці миску з їжею.

— Пробачте мені мою нав’язливість, — ввічливо каже він. — Але я на вашому місці не робив би зараз різких рухів.

— Ми не будемо, — відповідаю я. — Я декого чекаю. Якщо цей хтось не з’явиться за найближчі півгодини, спробуємо вибратися звідси. Мені потрібен час.

Лорд зітхає й виймає з кишені захований недопалок. Кулон на його шиї пульсує в такт диханню. Індус, тихо наспівуючи під ніс, витягує з повітря позолочений кальян.

Мої плечі обіймають руки Сліпого, відчутно вдаривши струмом. Я здригаюся.

— Як ти? — запитує він співчутливо.

— Хріново.

Сліпець сідає навпроти. Такий самий, як зав­жди, жодних змін, не рахуючи ледь помітної прозорості.

— Погано, — каже він. — Краще зосередься. У тебе багато інших клопотів.

— Будь ласка, притримай свої вожацькі лекції для іншого разу, — огризнувся я. — Мені зараз не до цього.

Сліпий на диво миролюбно погоджується:

— Як скажеш. Але іншого разу може не бути.

Світло блимає. Двічі. Бородані в кутку обурено свистять.

— О-о-ох, — перелякано каже Лорд. — Нічого собі...

Я обертаюся. Проходом між столами до нас рухається дивна істота. Гола, худа як скелет, з уламками крил за плечима, від голови до п’ят ціла вкрита рубцями й виразками. На шиї в неї іржавий нашийник, з якого звисає та волочиться по підлозі не менш іржавий ланцюг.

— Що це за жахіття? — шепоче Лорд. — Що за ходячий труп?

— Чому ж труп? — докірливо питає індус, відірвавшись від кальяну. — Це наш дорогий Македонський.

Понівечений ангел тим часом зупиняється перед нами, притримуючи свої ланцюги, і чекає. Біле пір’я, яке заміняє йому волосся, звисає на обличчя, з решток крил витикаються голі кістки. До нього краще не придивлятися. У кожній ранці якесь роїння, яке краще не розглядати, а на обличчі вираз, який краще не запам’ятовувати. Лорд відвертається й мацає навколо в пошуках милиць, зі свистом видихаючи повітря.

— Македонський, — кажу я. — Досить уже божеволіти.

Він піднімає очі. Темно-червоні на мертвотному лиці. І я бачу, що це Сивий. Або ж він просто подібний на Сивого.

— Припини це, — прошу його я. — Я тобі пробачив. Ти ні в чому не винен.

— Правда? — питає він надтріснутим голосом. — Ти не брешеш мені з жалю?

— Я ніколи не брешу з жалю, — кажу я.

Світло гасне, в залі голосно верещать.

Я змружую очі, а відкривши їх, виявляю себе в їдальні. Під Щурячим столом надривається магнітофон, продовживши й урізноманітнивши крики, якими обірвалося моє перебування не тут. Лері посмикує в такт музиці головою, підчищаючи хлібом тарілку. Грубий біля нього дрімає, вткнувшись у заляпаний нагрудник. Македонський їсть свій суп, низько схилившись над тарілкою, щоб не було видно, що він плаче.

Табакі обурено дивиться на мене.

— Що діється, Сфінксе? Що діється, я питаю?

— Нічого, — говорю я. — Що тут могло задіятися?

— Ти образив Македонського? — підозріло уточнює Шакал. — Я зараз весь дух з тебе виб’ю, якщо ти його образив!

— Усе добре, — крізь зуби проказую я, поволі звіріючи від його докучань. — Заспокойся та відчепися від мене.

— А якщо все добре, то чому він реве?

— А чому ти питаєш про це у Сфінкса? — цікавиться Сліпий, кидаючи у свою тарілку зім’яту серветку. — Може в цій зграї хтось спокійно поревіти без твоєї участі?

— Сфінкс йому в чомусь-то присягнувся, — не заспокоюється Табакі. — І тепер Македонський реве.

Я встаю та виходжу з їдальні, поки мене остаточно не дійняли.

Відразу за дверима натикаюся на Лорда, який сидить на підлозі з виглядом засудженого до страти й обіймає милицю. Сідаю біля нього.

Лорд голосно сякається в носовичок і каже, дивлячись убік:

— Нерви з вами, звичайно, треба мати сталеві.

А тоді знов обіймає милицю. Я дивлюся в стелю, де зміїться ледь помітний знизу напис, і думаю про те, що ось — охочі висловитися дісталися вже до стель, напевно, скоро стелі розцяцькуються написами й малюнками не гірше за стіни, а тим, хто захоче їх прочитати,