Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Глава 32: Темрява не допускає випадковостей

Еріон повільно відкрив очі. Перед ним миготіло слабке світло, що розливалося по стінах печери від невеликого багаття. Він відчував тепло полум’я, яке, здавалось, зігрівало не тільки тіло, але й душу, вимучену після битви. Намагаючись підняти голову, він відчув різкий біль у боці, і рука інстинктивно потягнулася до рани. Під пальцями він відчув акуратно накладену пов’язку, що притискала травмоване місце.

Він оглянувся. Печера була невеликою, але простора, з високою склепінчастою стелею, на якій звисали довгі сталактити. Їхні тіні тремтіли від світла багаття, створюючи дивовижний візерунок на темних стінах, вкритих мохом і невеликими тріщинами. Відчувався слабкий запах сирості, змішаний із запахом диму. У кутку на землі лежало кілька простих речей — дорожня сумка, фляга з водою і невеликий згорток, мабуть, із їжею. Неподалік виднівся вузький прохід, який, імовірно, вів глибше в печеру.

Вихід із печери був трохи ширшим, обрамленим нерівними каменями, що нагадували про природне походження цього місця. За межами виходу виднілася темрява ночі, освітлена лише слабким місячним сяйвом. Там, на самому краю, спершись на холодну кам’яну стіну, стояла Меліра. Її постать здавалася невимовно спокійною, майже нереальною. Срібне волосся, яке спадало на плечі, світилося у місячному світлі, а її тонкий силует зливався з тінями печери. Вона дивилася кудись у далечінь, мов охоронець на варті.

Еріон обережно спробував піднятися, але біль змусив його скривитися. Він знову опустився на спину, закривши очі, щоб трохи прийти до тями. Він відчував, що сил у нього майже немає, але водночас у душі почало пробуджуватися відчуття, що він ще не завершив свою боротьбу.

— Ти прокинувся, — пролунав її голос, спокійний і мелодійний, ніби вона чекала цього моменту.

Еріон відкрив очі й побачив, як Меліра повернула голову в його бік. Її погляд був м’яким, але в ньому читалася втома. Вона обережно відштовхнулася від стіни й підійшла ближче, її рухи були плавними, мов у тіні.

— Тобі краще не ворушитися, — сказала вона, опускаючись на коліна поруч. — Твоя рана була глибшою, ніж здається. Тобі потрібно відпочити.

Еріон поглянув на неї, його голос прозвучав хрипко:

— Що сталося? Як я тут опинився?

Меліра ледь усміхнулася, але її усмішка була сумною.

— Тебе знайшли твої тіні, — відповіла вона. — Вони привели мене сюди, коли зрозуміли, що ти більше не можеш продовжувати бій. Я лише зробила те, що могла.

Вона глянула на його бік, перевіряючи пов’язку.

— І де мої друзі? — запитав Еріон, у його голосі прозвучала тривога.

Меліра на мить замовкла, її срібні очі дивилися прямо в його.

— Їх не було поряд із тобою, — тихо сказала вона. — Я не знаю, де вони. Але знаю одне — вони живі. Я це відчуваю.

Еріон зітхнув і знову заплющив очі. Тиша, що настала, була важкою, але в той же час принесла спокій. Він відчував, що хоч темрява навколо нього ще не розсіялася, у нього залишилася надія.

Еріон глибоко зітхнув, зібравши сили, і, дивлячись у стелю печери, сказав:

— Значить, вони у короля. Інакше вони б повернулися за мною.

Його голос був твердим, але в ньому звучала тінь тривоги. Він знав своїх друзів: Салем, Райнар і Елрік ніколи б не залишили його на полі бою, якби мали можливість повернутися. А якщо вони не тут, це могло означати лише одне — їх захопили.

Меліра мовчки сиділа поруч, її погляд був прикований до обличчя Еріона, вона намагалася зрозуміти його думки. Її очі сяяли, але на губах застигла ледь помітна лінія занепокоєння.

— Ти впевнений? — обережно запитала вона, її голос звучав м’яко, майже заспокійливо.

Еріон повільно повернув голову до неї, намагаючись уникати різких рухів через біль у боці.

— Так, — сказав він після короткої паузи. — Король… Греор. Я його знаю. Він не відпустить їх просто так. Але й не вб’є. Він використає їх, щоб дістатися до мене. Щоб отримати те, за чим прийшов.

Меліра нахилила голову, уважно слухаючи. Її срібне волосся м’яко спадало на плечі, відбиваючи світло багаття. Вона промовчала, дозволяючи Еріону висловити свої думки.

— Йому потрібні артефакти, — продовжив він, повільно й обмірковано. — Він знає, що в мене є те, що він хоче. І тепер, коли я слабкий, він буде впевнений, що у нього є перевага. Він зачекає. Зачекає, поки я прийду за ними.

Його слова звучали впевнено, але у глибині душі він відчував гіркоту. Еріон розумів, що король не просто буде чекати. Він використає їх як важіль тиску, а можливо, навіть як пастку, щоб знищити його. Але водночас це давало йому певний шанс — шанс, що його друзі все ще живі.

— Він хоче артефакти, але не розуміє, що не може ними керувати, — додав Еріон, його голос був спокійним, але холодним. — Це його найбільша помилка.

Меліра піднялася, її постать здавалася легкою й граційною, коли вона повернулася до виходу печери, дивлячись у ніч.

— Якщо він думає, що може маніпулювати тобою, він не знає, з ким має справу, — сказала вона, повертаючи до нього голову. — Але тобі потрібно зібрати сили. Якщо ти плануєш забрати їх, ти маєш бути готовим.

Еріон вдивлявся у полум’я багаття, коли його думки раптово перервалися несподіваним запитанням, яке вирвалося назовні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍