Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

*  *  *

         Іконописець прокинувся, почувши стук в двері. Тоді ж він почув голос Лонгіна:

         – Родион Михалыч, у вас всё в порядке? Нам сообщили, что вас не было в кельи целую ночь.

         Родіон ту же мить схопився, бо побачив прямо перед своїми очима диявольську ікону. Якомога швидше він поховав її в куток, ликом до стіни, та впустив Лонгіна до майстерні.

         – Молився… цілу ніч, – відповів він, – за патріарха нашого.

         – Да уж, – зітхнув Лонгін, розправляючи щодуху свої тучні груди, – но давайте-ка присядем. Я имею к вам несколько слов.

         Звісно, Родіон Михайлович тоді неабияк занепокоївся. Перед тим, як сісти, він знову метнув оком на недороблену ікону Богородиці в кутку. З жахом він помітив, що невеличку її частину було видно. Та на щастя, Лонгін не став туди приглядатись, бо натомість вимовляв дещо невпевненою мовою.

         – Мы знаем, что у вас случилось великое горе…

         – Велике горе?.. – перепитав Родіон.

         – Да, именно – нам об этом рассказал один молодой человек. Точнее, он сказал это нашему наместнику, а его преосвященство уже передал всей братии.

         Потім Лонгін нахилився до Родіона Михайловича, та мовив напівшепотом:

         – Мы придём на ваше горе, потому что тут все друг друга уважают и любят.

         Опісля того він залишив ошелешеного Родіона наодинці.

         Люто замислившись над тим, що тільки-но говорив Лонгін, іконописець між тим також пригадував сон, пов’язаний з Єрусалимом, та згадав врешті-решт того хлопчика. «Так, саме про нього говорив Володимир!» – зрадувано мовив про себе Родіон Михайлович, та побіг на ранкову службу.