Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Перше видіння

Ще того ж дня, сьомого грудня, до того як відвідати Родіона Михайловича, Андрій Прокопович просив дозволу увійти до намісника Даміана. Йому врешті дозволили.

         Поздоровався він з намісником монастиря із належною поштивістю. По його вигляду можна було точно сказати, що він готовий порозмовляти на вельми цікаві теми.

         Даміан же доволі часто приймав різних гостей, і тому коли почув, що до монастиря прийшов якийсь пілігрим, то в прийомі його просто не міг відмовитися – бо в останній час він зовсім давно вже не бачив паломників. Одначе, цього разу, не дивлячись на поштивість, намісник помітив у ньому: у його обличчі і самоуправних повадках гордість.

         – Скажіть-но, а чи знаєте ви такого Родіона Куприненко у вашому монастирі? – спитав Андрій.

         Намісник дещо здивувався, що прибулець говорив на українській мові, але сам вирішив не підлаштовуватися під нього, бо володів нею не так добре.

         – Конечно, это наш новый послушник.

         – От і добре! А я прийшов сюди, щоб сповістити вас про горезвісну для нього новину.

         – То есть вы пришли именно ко мне, чтоб сообщить плохую новость, не предназначенную для меня?

         – Ні, якщо я прийшов до вас і говорю це вам, то новина назначена теж вам.

         – Итак, что же вы хотели сказать про Родиона? – намісник розрівняв спину та склав руки на животі.

         – В нього вчора померла дружина.

         Даміан уважно задивився на Андрія Прокоповича. Слова ці украй здивували його, та, схоже, не за самим фактом смерті якоїсь дружини послушника, а тим, що в нього взагалі був діючий шлюб.

         – Дружина – я так понимаю, это жена? Но разве у него была…

         – У нього була дружина, так, але він покинув її по причинам, котрі я не стану називати. Відповідно, коли Родіон покинув її, вона померла від серцевого приступу.

         Розказуючи цей очевидний софізм намісникові, Андрій твердо полишався у серйозному тоні – розказував так, наче відчитувався перед керівництвом. Тим не менш, у Даміана були запитання.

         – Но кто же вы такой? Почему вас послали ко мне, чтоб рассказать эту новость?

         – Я племінник Родіона, – пояснив Андрій Прокопович.

         – И как вас зовут?

         – Андрій.

         – А фамилия? – не вгавав намісник.

         – Для чого?

         – Для достоверности, разумеется.

         – Якої же? Зрозуміло, що прізвища у нас різні – я син його сестри.

         Даміан, судячи з усього, занепокоївся тим, що якийсь невідомий пілігрим, званий Андрієм, приходить до нього і дає йому таку інформацію. Тож хіба він не може просто відмовитися від неї? Намісник запитав про це у нього, але Андрій на те зовсім не зважив, та відповів наступним чином:

         – Я хочу влаштувати похорон моєї тітки, і сподіваюсь, що ви, віруючі, правильні люди допоможете мені. В неї нікого більш немає – до того ж я єдиний син зі сестриної лінії, розумієте? Невже вона буде лежати в гробу поряд з невідомими нікому самітниками і бідняками? Скажіть!

         Ця раптова сентиментальна сцена добряче вразила намісника. Подумавши одну мить, та не знайшовши достойної відповіді, він запитав лиш:

         – И что же мне делать с этой информацией?

         Андрій, непомітно для Даміана, лукаво всміхнувся та наблизився до його столу. На його краю стояв маятник Ньютона – зазвичай офісна річ, котрій він тоді доволі здивувався. Та потім, тієї ж секунди, наглим чином запустив його лунким поштовхом кульки. Намісник допитливо звернув до нього свої глибокі очі – він-бо так не звик, коли хтось чіпає його речі без дозволу!

         – Головне, не розказуйте про це Родіону. Хоч він і покинув її, але я добре його знаю – все ще любить її. І любить ще дужче, бо як же інакше буде почувати себе чоловік, котрий все своє свідоме життя провів у сімейному, до того ж вельми комфортабельному побуті? Наша тітка була дуже розуміючою людиною. Ми всі її так… любили.

         Здавалося, Андрію тоді вдалось видавити зі своїх разючих очей сльозу в честь помину тітки!

         – Я хочу, щоб ви дали нам трохи грошей, бо наша сім’я не така багата. В п’ятницю ми вже запланували прощання.

         – Так это уже завтра! – перебив його намісник.

         – На наступну п’ятницю.

         – Но этого не может быть! – вигукнув Даміан. – Вы целую неделю будете держать тело!

         – Так, а що, ви боїтеся, що її тіло погниє? Та хіба ми не молимось Богу – попросимо, щоб воно не зогнило до похорон. А Бог всемогутній – не знаю як ви, а я Йому довіряю!

         Намісник наче недочував Андрія. Слова його здавались неймовірно безглуздими, та ніде правди діти – викликали в ньому сумніви щодо своєї вірності Господу. Бо навіть він не вірував у те, що тіло людини (звісно, окрім святих) не стане гнити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍