Читати книгу - "На лезі клинка"

переймайтесь, капітане, — старий зіскочив зі столу і гаряче поплескав його по плечі, — про все уже домовлено. Ваші пакунки зняли з корабля, перш ніж той відбув. У вас є вечір, щоб обрати речі, які ви візьмете в подорож, але беріть лише основний мінімум. Зброю, звісно, і міцний дорожній одяг. Обов'язково захопіть гарну пару чобіт, гаразд? Жодних мундирів. Боюся, що у тих краях вони можуть привернути до нас зайву увагу.

— Так, звісно, — відказав нещасний Джезаль. — Дозвольте запитати... куди саме ми прямуємо?

— До краю світу, хлопче мій, до краю світу, — в очах Баяза спалахнув вогник. — І, сподіваюся, що й назад.

Кривава дев'ятка

о тут казати, Лоґен був щасливий. Вони нарешті вирушали. Він не знав, куди вони прямують — тільки чув балачки про Стару Імперію і край світу, — але йому було байдуже. Він був готовий обміняти це прокляте місце на будь-яке інше, і що швидше, то краще.

Останній учасник групи, який поповнив їхнє товариство, здавалося, не розділяв його ентузіазму. Це був Лютар, гордий молодик, з яким вони бачилися біля брами. Той, котрий переміг у фехтуванні завдяки трюкам Баяза. Він не сказав і пари слів, відколи прибув. Тільки стояв із застиглим, блідим обличчям і дивився у вікно, виструнчившись так, наче йому у задницю запхали списа.

Лоґен рушив до нього. Якщо збираєшся подорожувати з людиною і, можливо, битися з нею пліч-о-пліч, краще спробувати побалакати та посміятись. Так можна досягнути розуміння і довіри. Довіра — це те, що тримає загін воєдино, а в диких умовах від цього може залежати виживеш ти чи загинеш. Щоб домогтися такої довіри, потрібні час і зусилля. Лоґен вирішив, що краще почати заздалегідь, і сьогодні в нього був непоганий настрій для цього. Отож він став поряд із Лютаром і поглянув на парк, намагаючись знайти якесь спільне підґрунтя, з якого могла би прорости їхня дружба.

— Гарно тут, на твоїй батьківщині.

Насправді він так не вважав, але інших ідей у нього не було. Лютар відвернувся від вікна і зміряв Лоґена зверхнім поглядом.

— Хіба ти в цьому щось тямиш?

— Мені здається, думки кожної людини вартують однаково.

— Пхе! — холодно кинув молодик. — Ось тут наші погляди й розходяться.

Він повернувся до краєвиду за вікном.

Лоґен зітхнув. Схоже, на довіру доведеться зачекати. Він покинув Лютара і натомість спробував поговорити з Кеєм, проте учень подавав не більше надій: він скоцюрбився на кріслі і насуплено дивився у безвість.

Логен сів біля нього.

— Хіба ти не радий, що повернешся додому?

— Додому, — промовив учень апатично.

— Ну так, до Старої Імперії... чи як її там.

— Ти не знаєш, що воно таке.

— Можеш мені розповісти, — мовив Лоґен, сподіваючись почути щось про мирні долини, міста, річки тощо.

— Стара Імперія — це кров. Кров та беззаконня, і життя там не варте навіть жмені бруду.

Кров і беззаконня. У цьому було щось до болю знайоме.

— Хіба там нема імператора абощо?

— Є, і не один. Вони постійно воюють один з одним, укладаючи союзи, що тривають тиждень, день або годину, поки хтось першим не встромить іншому ножа в спину. Коли один імператор зазнає поразки, з'являється інший, а за ним ще інші, в той час як зневажені і знедолені риються у вибірках, грабують і вбивають на задвірках. Міста занепадають, великі витвори минулого руйнуються, врожай не збирають, а люди голодують. Сотні років крові і зрад. Ворожнеча стала настільки глибокою, настільки заплутаною, що залишились лише одиниці, які розуміють, хто кого ненавидить, і не зосталось жодного, хто розуміє, чому. Причини вже нікого не цікавлять.

Лоґен зробив останню спробу.

— Хтозна, може, усе змінилося на краще.

— Чого б це? — пробурмотів учень. — Чого?

Лоґен намагався підшукати відповідь, коли нараз двері різко розчахнулися. Баяз похмуро озирнув кімнату.

— Де Малджин?

Кей зглитнув слину.

— Вона пішла.

— Я бачу, що вона пішла! Мені здавалось, я казав тобі тримати її тут!

— Ви не казали, як саме, — промимрив учень.

Учитель не звернув на нього уваги.

— Де ця клята жінка лазить? Ми маємо відбути до полудня! З її приїзду минуло всього три дні, а вона вже довела мене до ручки! — Він зціпив зуби і глибоко вдихнув. — Знайди її, Лоґене, гаразд? Знайди і приведи назад.

— А якщо вона не захоче повертатись?

— Не знаю, в такому разі візьмеш її під пахву і понесеш! Можеш хоч усю дорогу гнати її стусанами, мені байдуже!

Легко сказати, але Лоґену не дуже хотілося цим займатися. І все ж, якщо її треба привести до відправки, то краще зробити це зараз. Він зітхнув, підвівся з крісла і рушив до дверей.

Лоґен принишк у затінку стіни, спостерігаючи.

— От блядь, — прошепотів він.

І треба ж було цьому статись зараз, саме в той час, коли вони зібрались забиратися звідси. Ферро стояла, виструнчившись, за двадцять кроків від нього, ще більше кривлячи своє темне обличчя, ніж звичайно. Її оточувало троє чоловіків. У масках і вдіті в чорне. Хоча вони тримали дубинки за спинами, Лоґен не сумнівався у їхніх намірах. Він чув, як один з них чи то говорив, чи то шипів крізь маску — щось про те, щоб вона здалась без боротьби. Він поморщився. Здаватися без боротьби було аж ніяк не в стилі Ферро.

Він прикидав, чи не варто йому звідси вшитися, щоб повідомити інших. Лоґен не міг сказати, що йому надто подобалась ця жінка, тим паче настільки, щоб ризикувати заради неї здоров'ям. Але якщо залишити їх наодинці, троє проти одного, то, найімовірніше, доки він повернеться, її вже віддубасять, якою сильною вона би не була, і потягнуть хтозна-куди. І тоді він може ніколи не вибратись із цього клятого міста.

Лоґен почав оцінювати відстань, обдумуючи, як краще до них підступити, зважуючи свої шанси, а оскільки він вже давно подібного не робив, то його мозок працював повільно. Він все ще розробляв стратегію, коли Ферро несподівано накинулася на одного із чоловіків, волаючи на все горло, і повалила його на землю. Вона жорстко врізала йому кілька разів в обличчя, перш ніж інші схопили й відтягли її.

— От блядь, — прошипів Лоґен.

Вони борюкалися втрьох, метаючись по