Читати книгу - "На лезі клинка"

провулку і гепаючись об стіни, сопіли і лаялись, обмінювались стусанами й копняками, махали руками й ногами. Було схоже, що час для розумного вирішення проблеми збіг. Лоґен зціпив зуби і помчав до них.

Той, котрий валявся на землі, перекотився і, зіп'явшись на ноги, намагався прийти до тями, в той час як двоє інших силкувались схопити Ферро. Тепер він високо замахнувся дубинкою і вигнувся назад, готовий зацідити їй по тім'ю. Логен заревів. Лице у масці різко обернулося.

— Гм?

У цю мить плече Лоґена врізалось у його ребра — чоловік злетів у повітря і гепнувся додолу. Краєм ока Лоґен помітив, як хтось замахнувся на нього дубинкою, але оскільки він заскочив їх зненацька, удар був упівсили. Він зупинив дубинку рукою, а тоді пірнув під нього і затопив чоловікові прямо у маску, відваживши доброго стусана кожним кулаком. Чоловік захитався, його руки опустились, і він почав падати. Лоґен схопив його за чорний плащ, підняв у повітря і швиргонув догори ногами об стіну.

Чоловік із клекотом відскочив від стіни і звалився на бруківку. Лоґен розвернувся, стиснувши кулаки, але останній із людей у масках уже лежав долілиць, осідланий Ферро, яка вперлася йому у спину коліном, і, вхопивши за волосся, товкла обличчям об дорогу, водночас безтямно лаючись.

— Якого хрена ти тут натворила? — закричав Лоґен, хапаючи її за лікоть і тягнучи за собою.

Ферро вирвалася з його хвату і зупинилася, сапаючи і стискаючи кулаки. З її носа юшила кров.

— Ніякого, — огризнулася вона.

Лоґен завбачливо відступив назад.

— Ніякого? А це що тоді таке?

Ферро зі страшним акцентом наче виплюнула кожне слово.

— Я... не... знаю.

Вона витерла свій закривавлений рот однією рукою, а тоді завмерла. Лоґен оглянувся: вузьким провулком до них бігло ще три людини в масках.

— Блядь.

— Рухайся, біляче!

Ферро розвернулася й побігла, і Лоґен за нею. А що ще йому ще залишалося робити?

Він біг. Так, задихаючись, біжить перестрашена жертва — плечі зсутулені в очікуванні удару в спину, рот хапає повітря, а надовкола відлуння тупоту переслідувачів.

Обабіч проносилися високі білі будівлі, вікна, двері, статуї, сади. Були і люди, що кричали, відскакуючи з їхнього шляху чи притискаючись до стін. Він не мав жодного уявлення, де вони знаходились чи куди прямували. З дверей прямо перед ним вийшов чоловік з великим стосом паперів у руках. Вони зіткнулись, повалилися на землю й покотилися канавою у вирі аркушів, що розлітались навкруги.

Лоґен спробував підвестися, але його ноги палали. Він нічого не бачив! До обличчя прилипнув один із аркушів. Він зірвав його і відчув, як хтось хапнув його за руку і потягнув за собою.

— Вставай, біляче! Рухайся!

Ферро. Вона навіть не захекалась. Хоча легені Лоґен пекло вогнем, він старався не відставати, проте вона все даленіла: голова нахилена, ноги миготять над землею.

Вона кинулась під арку, і Лоґен силувано поспішив за нею, ледь не впавши на повороті. Величезне затінене місце, повсюди тягнуться увись бруси, наче дивний ліс квадратних балок. Куди вони, дідько би його вхопив, потрапили? Спереду линуло яскраве світло, відкритий простір. Він кинувся туди і закліпав. Ферро стояла прямо перед ним, повільно озираючись і важко дихаючи. Вони опинилися посеред кола трави, маленького кола.

Тепер Лоґен зрозумів, що це за місце. Це була арена, де він сидів серед юрби, спостерігаючи за фехтуванням. Зусібіч тягнулися порожні лави. Серед них копошилися теслярі, які пиляли і вистукували молотками. Вони вже розібрали деякі лави — ті, котрі ближче до верху, і тепер опори самотньо стриміли, наче величезні ребра. Він вперся руками у тремтячі коліна і зігнувся, важко дихаючи і спльовуючи на землю.

— Що... тепер?

— Сюди.

Лоґен через силу випростався і побрів за нею, але вона вже поверталась.

— Ні, не туди!

Лоґен побачив їх. Чорні постаті у масках, знову. Попереду жінка, висока, з копицею рудого волосся, що стояло сторч на голові. Вона навшпиньках рушила до кола і махнула рукою, показуючи двом іншим, щоб ті обійшли Лоґена і Ферро з флангів. Лоґен роззирнувся, шукаючи якусь зброю, але нічого не запримітив — тільки порожні лави і високі білі стіни вдалині. За десять футів позаду до нього посувалася Ферро, а перед нею було ще двоє у масках. Вони скрадалися біля загорож, тримаючи у руках дубинки. П'ятеро. Разом п'ятеро.

— Блядь, — вилаявся він.

— Що там, до дідька, за затримка? — гаркнув Баяз, походжаючи кімнатою.

Джезаль ще ніколи не бачив, щоб старий дратувався, і його це чомусь нервувало. Щоразу як він наближався, Джезалеві хотілось відсахнутись.

— Чорт забирай, я прийму ванну. Наступна може бути через місяці. Місяці!

Баяз вийшов із кімнати і гупнув за собою дверима, залишивши Джезаля наодинці з учнем.

Вони, мабуть, були близькі по віку, але наскільки Джезаль міг виснувати, нічого іншого їх не об'єднувало, тож він поглянув на нього з неприхованим презирством. Хворобливий, слизький, кволий, як усі заучки. Чогось дується, кривиться — жалюгідне видовище. І це неввічливо. До дідька неввічливо. Джезаль тихо закипав. Хто воно таке, це гордовите щеня? Якого чорта йому супитись? Це ж не у нього вкрали з-під носа життя.

І все ж, він міг залишитися і в гіршій компанії. На місці учня міг сидіти той тупий північанин зі своїми недоладними балачками і жахітним акцентом. Чи та гуркська відьма, що безкінечно витріщається своїми жовтими, яку чорта, очима. Від цієї думки його взяли дрижаки. Гідні люди, казав Баяз. Джезаль розсміявся би, якби йому не було так гіркотно.

Він упав на подушки у кріслі з високою спинкою, але й тут йому не сиділося. Його друзі зараз прямували до Енґлії, і він уже за ними сумував. Вест, Каспа, Джеленгорм. Навіть той виродок Брінт. Усіх їх чекала слава, визнання. Кампанія давно закінчиться, коли він повернеться, якщо взагалі повернеться, з тієї діри, у яку їх веде старий безумець. Хтозна, коли буде наступна війна, наступний шанс здобути славу.

Як же йому хотілося повоювати з північанами! Як хотілося бути зараз з Арді! Здавалося, що з того часу, коли він почувався щасливим, минула вічність. Його життя було жахливим. Жахливим. Він байдуже відкинувся на спинку крісла, гадаючи, чи могло бути ще гірше.

— Ох! — рикнув Лоґен, коли дубинки вперіщили його по руці, по плечу, по ребрах.

Він відсахнувся назад, заледве не впавши на коліна, відбиваючись, як міг. Він чув, як десь позаду кричала Ферро.