Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

дрібниця може нас затримати. І тут я вирішив вийти самому без панталонів, надавши їх моїй подрузі. Сюртук у мене був довгий, і за допомогою кількох шпильок я набув досить пристойного вигляду, аби пройти через ворота.

Залишок дня мені здався нестерпно довгим. Нарешті ніч настала, і ми під’їхали в кареті до притулку, зупинившись трохи віддалік од воріт. Нам недовго довелося чекати появи Манон з її проводжатим. Дверці були відчинені, і обоє вони зараз же сіли в карету. Я прийняв у обійми мою дорогу кохану; вона тремтіла як лист. Кучер запитав мене, куди їхати. «Їдь на край світу, – вигукнув я, – і вези куди-небудь, де мене ніхто не розлучить із Манон».

Порив, який я не в змозі був стримати, трохи не накликав на мене нові прикрощі. Кучер замислився над моїми словами і, коли я назвав йому вулицю, куди ми мали їхати, він оголосив, що боїться, аби не втягнули його в кепську історію, що він здогадався, що красивий хлопчина, іменований Манон, – дівиця, викрадена мною з притулку, і що він зовсім не налаштований потрапити через мене в біду.

Педантичність цього негідника пояснювалася просто бажанням зірвати зайве за карету. Ми перебували ще занадто близько від притулку, щоб вступати з ним у суперечку. «Мовчи лише, – сказав я йому, – і заробиш золотий». Після цього він охоче допоміг би мені хоч і спалити увесь притулок.

Ми під’їхали до будинку, де проживав Леско. Оскільки було вже пізно, пан де Т*** покинув нас по дорозі, обіцяючи відвідати наступного дня. Приютський служитель залишився з нами.

Я так тісно стискував Манон у своїх обіймах, що ми займали тільки одне місце в кареті. Вона плакала від радості, і я відчував, як сльози її течуть по моєму обличчю.

Але коли ми виходили з карети біля будинку Леско, у мене з кучером виникло нове непорозуміння, наслідки якого виявилися фатальними. Я розкаювався в своїй обіцянці дати йому золотий не лише тому, що подарунок був надмірний, але і з іншої, вагомішої підстави: мені нічим було розплатитись. Я послав за Леско. Коли він з’явивсь, я шепнув йому на вухо, в якому я перебуваю утрудненні. Будучи вдачі грубої й не маючи звички церемонитися з візниками, він заявив, що це просто знущання. «Золотий? – заволав він. – Двадцять палиць цьому негідникові!»[118] Марно я заспокоював його, зауважуючи, що він нас погубить. Він вирвав у мене тростину з явним наміром побити кучера. Той не раз, видно, відчував на собі руку гвардійця або мушкетера і на смерть переляканий, дременув, кричачи, що я його обдурив, але що він мені ще покаже. Марно я кликав його зупинитися. Втеча його мене вкрай стривожила: я анітрохи не сумнівався, що він донесе в поліцію. «Ви губите мене, – сказав я Леско, – у вас я не буду в безпеці, нам потрібно негайно зникнути». Я подав руку Манон, запрошуючи її йти, і ми поспішно покинули небезпечну вулицю. Леско рушив за нами.

Дивні й несповідимі шляхи провидіння. Не пройшли ми і п’яти-шести хвилин, як якийсь зустрічний, обличчя якого я не розгледів, упізнав Леско. Поза сумнівом, він нишпорив біля його будинку зі злощасними намірами, які й виконав. «Ага, ось і Леско, – крикнув він і вистрілив у нього з пістолета, – йому доведеться повечеряти сьогодні з ангелами». У ту ж мить він сховався. Леско впав без усяких ознак життя. Я квапив Манон бігти, бо допомога наша була марна для трупа, а я побоювався, що нас затримає нічний дозор, який ось-ось міг з’явитись. Я кинувся з нею і зі слугою в перший бічний провулок; Манон така була засмучена, що ледве трималася на ногах. Нарешті на розі провулка я побачив візника. Ми стрибнули в карету, але, коли кучер запитав, куди їхати, я не знав, що йому відповісти. У мене не було ні надійного притулку, ні вірного друга, до якого я наважився б звернутись; я був без грошей, із яким-небудь напівпістолем у кишені.

Страх і втома настільки знесилили Манон, що вона схилилася до мене майже непритомна. З іншого боку, уява моя була приголомшена вбивством Леско, і я все ще побоювався нічного патруля. Що робити? На щастя, я згадав про заїжджий двір у Шайо, де провели ми з Манон декілька днів, підшукуючи собі житло в цьому селі. Там міг я сподіватися прожити деякий час не лише в безпеці, але і в кредит. «Вези нас в Шайо!» – сказав я кучерові. Нове утруднення; він відмовився їхати туди вночі менше ніж за пістоль. Зрештою, ми зійшлися на шести франках; цим вичерпувався вміст мого гаманця.

По дорозі я втішав Манон, але в глибині душі й сам упадав у відчай. Я б наклав на себе руки, якби не тримав у обіймах єдиний скарб, що прив’язував мене до життя. Сама лише ця думка повернула мені самовладання. «В усякому разі Манон зі мною, – думав я, – вона любить мене, вона належить мені. Нехай Тіберж говорить, що завгодно; це не примара щастя. Гинь хоч увесь всесвіт, я залишуся байдужим. Чому? Тому що в мене немає прихильності ні до чого іншого». Я дійсно так відчував; у той же час, надаючи так мало значення благам земним, я усвідомлював, що мені потрібно володіти хоч би невеликою їх часткою, щоб із гордим презирством поставитися до всього іншого. Любов могутніша од всілякого достатку, могутніша за скарби та багатства; але вона має потребу в їх підтримці, і немає нічого гіршого для коханця, що тонко відчуває, як потрапити в мимовільну залежність від грубості людей ницих.

Була одинадцята година, коли ми прибули в Шайо. На заїжджому дворі нас зустріли як давніх знайомих. Чоловічий одяг Манон не викликав цікавості, оскільки в Парижі та околицях звикли до всяких жіночих перевдягань. Я розпорядився, щоб її оточили найдбайливішим доглядом, роблячи вигляд, ніби не обмежуюся в коштах. Вона не підозрювала про моє цілковите безгрошів’я, а я остерігався натякати їй на це, прийнявши рішення завтра ж повернутися самому в Париж, аби відшукати які-небудь ліки від цієї докучливої хвороби.

За вечерею видалася вона мені блідою та схудлою. Я не помітив цього в Парижі, адже в камері, де я бачив її, було темнувато. Я запитав, чи не тому це, що її злякало вбивство брата, вчинене в неї на очах. Вона запевнила мене, що, хоча вона і засмучена цією подією, блідість її походить від того, що протягом трьох місяців вона сумувала в розлуці зі мною.