Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вебер побив його і Бухера. Вебер, знову Вебер. Як завжди. Як багато років тому.

Не хотів думати про Вебера. Не тепер. Поглянув на годинник. Минуло п’ять хвилин. Звів очі до неба. Ніч була волога і тепла. Ніч, коли все росте. Ніч коренів і бруньок. Весна. Перша весна в надії. Це була пошматована, розпачлива надія, лише тінь надії, дивна, слабка луна з померлих років, але вже це було неймовірним, від цього паморочилося в голові і все змінювалось. У ньому ворухнулася думка: не треба було казати Гандке, що війну програно. Запізно. Він це зробив. Здавалося, небо потемніло, стало запорошеною, обвугленою, нескінченною покришкою, яка загрозливо опускалася. 509 натужно дихав. Хотів повзти геть, запхати голову в куток, заховати в землі, врятувати, вирвати серце, сховати його, аби воно билося, коли… Чотирнадцять хвилин. Бубоніння за спиною. Монотонне, співуче, чужорідне. «Агасфер, – подумав він. – Агасфер молиться». Він колись чув це, і здавалося, що минули години, поки пригадав. Часто чув таке бурмотіння і спів – молитва за померлих, кадіш. Агасфер уже читав над ним кадіш.

– Старий, я ще не помер, – сказав він через плече, – я цілком живий. Припини молитися…

Хтось відповів. Це був Бухер.

– Він не молиться.

509 більше не дослухався. Раптом відчув, як це наближається. Він пізнав багато страхів у житті, знав сірий, молюскоподібний страх нескінченного ув’язнення, знав гострий страх перед тортурами, страх, що розриває, знав глибокий страх перед власним розпачем – він знав їх усі, і він їх витримав, він знав їх, але він знав і про інший, останній, і ось тепер він тут: страх страхів, великий страх смерті. Роками вже не мав його і думав, що цей страх не з’явиться знову, він більше не зможе його відчути, думав, що його висмоктала розпука, постійна близькість смерті, а особливо байдужість. Він не боявся так навіть тоді, коли йшов разом з Бухером у канцелярію, але зараз крижані краплі на хребцях проступили тому, що він знову мав надію. Вона була кригою, і пусткою, і руїною, і безмовним криком. Спершись руками на землю, тупо дивився поперед себе. Ота смертельна сірість над ним засмоктувала й більше не була небом! Де ж під цим покривом життя? Де солодкі звуки росту і цвітіння? Де бруньки? Де луна, легенька луна надії? Миготливо, згасаючи в тяжкій агонії, в жилах шипіла остання, нужденна іскра, і світ свинцево ціпенів з розпуки й жаху.

Бубоніння. Де воно й поділося! Бубоніння більше не було. 509 дуже повільно підняв руку. Перед тим як відкрити долоню, він завагався, наче там був діамант, який міг перетворитися на вугілля. Він розтис пальці й зачекав іще кілька подихів, перш ніж глянути на дві бліді риски, які відміряли його долю. Тридцять п’ять хвилин. Тридцять п’ять! На п’ять хвилин більше, ніж він розраховував. На п’ять більше; п’ять дорогоцінних, важливих хвилин. Імовірно, що рапорт у політичному відділі тривав на п’ять хвилин довше або Гандке просто вирішив не поспішати.

На сім хвилин більше. 509 сидів тихо. Дихав і знову відчував, що дихає. Досі не було жодних звуків. Ані кроків, ані брязкання, ані вигуків. Небо з’являлося і зникало. Було вже не лише чорним гнітом із гробових хмар. Шугав вітер.

Двадцять хвилин. Тридцять. Зітхання позаду нього. Світліше, далеке небо. Знову луна, глибинні удари серця, легенький стукіт пульсу, і ще більше: луна в луні, руки, що знову стали руками, іскра не згасла – знову жевріла, сильніше, ніж досі. Трохи сильніше. Настільки, наскільки здолала страх. Зі знесиленої лівої руки випав годинник.

– А може… – прошепотів Лєбенталь позаду 509 і забобонно змовк.

Раптом час втратив значення. Розплився. Розтікся на всі боки. Час, мов вода, поплив із пагорба. Він не здивувався, коли Берґер підняв годинник і сказав:

– Година і десять хвилин. Нині вже нічого не станеться. Можливо, й ніколи, 509. Він міг передумати.

– Так, – сказав Розен.

509 обернувся.

– Лео, а хіба не сьогодні приходять дівчата?

Лєбенталь витріщився на нього.

– Ти про таке зараз думаєш?

– Так.

«А про що ж іще? – думав 509. – Про все, що відволікає мене від цього страху, від страху, який перетворює кістки на желатин».

– У нас є гроші, – мовив він. – Я запропонував Гандке лише двадцять марок.

– Ти запропонував лише двадцять марок? – з недовірою спитав Лєбенталь.

– Так. Двадцять чи сорок – це не мало значення. Якщо він схоче, він їх візьме, байдуже, двадцять чи сорок.

– А якщо він прийде завтра?

– Якщо прийде, отримає двадцять марок. Якщо він про мене повідомив, прийде СС і гроші мені взагалі не знадобляться.

– Він не повідомив, – втрутився Розен, – точно ні, він візьме гроші.

Лєбенталь опанував себе.

– Прибережи свої гроші, – сказав він, – на нинішній вечір у мене досить.

Він побачив жест 509.

– Я не хочу тих грошей, – рішуче відрубав він. – У мене є досить, відчепися.

509 повільно звівся на ноги. Поки сидів, було відчуття, що встати він більше не зможе і що його кістки справді перетворилися на желатин. Він рухався, рухав руками й ногами. За ним ішов Берґер. Вони мовчали.

– Ефраїме, – мовив врешті 509. – Як гадаєш, ми колись позбудемося страху?

– Було аж так погано?

– Дуже, гірше, ніж завжди.

– Було гірше, бо ти хочеш жити, – сказав Берґер.

– Гадаєш?

– Так, ми всі змінилися.

– Можливо. Але чи зможемо колись позбутися страху?

– Я не знаю. Цього так, цей страх був розважливий. Страх, який мав конкретну причину. А от іншого, постійного страху концентраційного табору – я не знаю. Та й не грає це ролі. Наразі маємо думати лише про завтра. Про завтра і про Гандке.

– Саме про це я й не хочу думати, – мовив 509.

13

Берґер ішов у крематорій. Поруч із ним марширувала група з шести чоловіків. Одного з них він знав – адвоката на прізвище Моссе. У 1932 році він був представником співпозивача на судовому процесі проти двох нацистів, яких звинувачували в убивстві. Нацистів виправдали, а Моссе, щойно вони прийшли до влади, опинився у концтаборі. Відколи Берґер потрапив у Малий табір, він Моссе не бачив. Упізнав його по окулярах з одним скельцем. Друге було не потрібне, Моссе мав одне око. Друге в 1933-му йому випалили цигаркою: відплата за процес.

Моссе йшов із зовнішнього боку.

– Куди? – спитав Берґер, не ворушачи губами.

– Крематорій. Працювати.

Група пройшла повз нього. Берґер побачив, що знає ще одного: Бреде, партійного секретаря соціал-демократів. Йому спало на думку, що всі шестеро – політичні в’язні. За