Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

ними йшов капо із зеленим кутиком кримінального. Він насвистував якусь мелодію. Берґер упізнав шляґер зі старої оперети. Механічно в пам’яті зринув і текст: «Прощавай, мала феє дзвінків, прощавай і до нових побачень».

Він провів групу поглядом. Фея дзвінків, мабуть, ішлося про телефоністку. І чого він раптом про це думає? Чому він досі пам’ятає цю мелодію для катеринки і навіть слова до неї? Багато важливіших речей давно забулися.

Він повільно йшов і дихав свіжим ранковим повітрям. Цей прохід робочим табором завжди був для нього майже прогулянкою в парку. До стіни довкола крематорію ще п’ять хвилин. П’ять хвилин вітру і ранку.

Він бачив, як група з Моссе і Бреде зникла за воротами. Його здивувало, що для робіт у крематорій взяли нових людей. Працівники крематорію – це була особлива група в’язнів, вони жили разом. Годували їх краще за решту, мали вони й інші переваги. За це їх, щоправда, через кілька місяців змінювали і відсилали в газові камери. Актуальна команда працювала лише два місяці, а людей збоку скеровували сюди вкрай рідко. Берґер був практично єдиним винятком. Спершу він виконував допоміжні роботи, а коли помер попередник, почав працювати на його місці. Але кращого харчування Берґер не отримав і разом із робітниками крематорію не жив. Тому він і сподівався, що в наступні два чи три місяці його не відішлють разом з іншими у табір смерті. Але це була лише надія.

Він пройшов у ворота і побачив, що шестеро вишикувались на дворі в шеренгу. Вони стояли неподалік від шибениць і намагалися не дивитися на дерев’яні конструкції. Обличчя Моссе змінилося. Своїм єдиним оком крізь скельце він злякано дивився на Берґера. Бреде схилив голову. Капо обернувся і побачив Берґера:

– Що тобі тут треба?

– Я прикомандирований у крематорій. Контролюю зуби.

– А, дереш зуби? Тоді давай, зникни звідси. Решта – струнко!

Шестеро стояли так струнко, як тільки могли. Берґер пройшов до них впритул. Моссе щось йому шепотів, але він не розібрав, що саме. Зупинитися не міг, за ним спостерігав капо. «Дивно, – думав він, – що таку малу команду супроводжує капо, а не просто старший».

У підвалі крематорію була велика коса шахта, що вела назовні. В неї скидали тіла, нагромаджені у дворі, і вони шугали в підвал. Там їх роздягали, якщо вони вже не були голі, відмічали у списках і перевіряли на золото. Тут, внизу, і працював Берґер. Він виписував свідоцтва про смерть і виривав золоті зуби. Чоловік, який робив це раніше, зубний технік із Цвікау, помер від зараження крові.

Капо, який був наглядачем внизу, називався Драйєр. Він прийшов на кілька хвилин пізніше.

– До роботи, – буркнув він і всівся за маленький стіл, на якому лежали списки.

Окрім Берґера тут було ще четверо робітників крематорію. Вони стояли поруч із шахтою. Перший мертвий скотився вниз, мов великий жук. Ті четверо потягли його цементною долівкою до центру приміщення. Був уже заціпенілий. Його швидко роздягли. Зняли куртку з номером і нашивкою. Один із в’язнів тримав праву руку, доки стягали рукав, а щойно відпустив – вона знову застриміла вбік. Штани далися легше. Капо занотував номер мертвого.

– Перстень? – спитав він.

– Ні, персня нема.

– Зуби?

Кишеньковим ліхтариком він присвітив у напівзатулений рот, на якому запеклася тоненька цівка крові.

– Золота пломба справа, – сказав Берґер.

– Добре, витягай.

Берґер зі щипцями в руках колінкував поруч з головою, яку тримав інший в’язень. Решта тим часом роздягали наступний труп, викрикали номери і жбурляли одяг на купу до попереднього. Шумно, немов сухе дерево, у підвал скочувалися щоразу нові трупи. Падали одне на одного і зчіплялися докупи. Один падав ногами вперед та так і залишився стояти. Сперся до шахти, з широко розплющеними очима і скривленим ротом. Пальці майже постискалися в кулаки, а з-під розщіпнутої сорочки визирала медаль на ланцюжку. Він «стояв», а через нього з грюкотом падали інші трупи. Серед них і жінка з волоссям до лопаток. Мабуть, вона була з обмінного табору. Скотилася головою вперед, волосся впало на його обличчя. Врешті, наче стомлений вантажем смерті на своїх плечах, він похилився набік і впав. Жінка – на нього. Драйєр це помітив, вишкірився й облизав верхню губу.

Берґер тим часом виламав зуб. Його поклали в одну з двох скриньок, друга була для перснів. Драйєр записав золоту пломбу.

– Увага! – закричав зненацька один із в’язнів.

П’ятеро чоловіків виструнчились. Надійшов шарфюрер СС Шульте.

– Продовжуйте!

Шульте всівся, наче верхи, на стілець, що стояв біля столу зі списками. Поглянув на купу трупів.

– Там, надворі, їх вкидають восьмеро, – почав він. – Забагато, приведіть чотирьох униз, вони можуть допомагати тут. Ти там… – Він показав на одного з в’язнів.

Берґер знімав обручку з пальця трупа. Зазвичай це було легко, пальці ж тонкі. Перстень опинився у другій скриньці, Драйєр записав. Труп виявився беззубий. Шульте позіхнув. Було розпорядження робити трупам розтини, встановлювати причину смерті і заносити її у справу, але про його виконання ніхто не дбав. Табірний лікар з’являвся рідко й ніколи не дивився на трупи, причиною смерті майже завжди записували серцеву недостатність. Вестгоф теж помер від серцевої недостатності. Зареєстровані голі тіла складали поруч із ліфтом. Нагору, у приміщення для спалювання, він піднімався, коли порожніли печі.

Чоловік, який ходив у двір, повернувся з чотирма іншими. Вони були з групи, яку бачив Берґер. Серед них Моссе і Бреде.

– Марш туди! – скомандував Шульте. – Допомагайте роздягати й записувати речі! Табірну форму на одну купу, цивільний одяг – на іншу, взуття складати окремо. Вперед!

Шульте – двадцятитрирічний молодий чоловік, блондин із сірими очима і світлим обличчям, з правильними рисами. У «Гітлєр’юґенді» він був ще до приходу до влади НСДАП, там його й виховали. Він засвоїв усе і свято вірив, що існують надлюди і недолюди. Він знав расову теорію й партійні догми, вони були його Біблією. Був добрим сином, але доніс би на свого батька, якби той виявився проти партії. Партія для нього була непомильна; він не знав нічого іншого. В’язні табору – вороги партії й батьківщини, а тому поза межами співчуття і людяності. Вони значили менше за тварин. Якщо їх вбивали, це було наче знищення шкідливих комах. Сумління в Шульте було цілком чисте. Він мав добрий сон, і єдине, про що шкодував, – це те, що не опинився на фронті. Працював у таборі через ваду серця. Він був надійним другом, любив музику та поезію і вважав тортури важливим методом здобуття інформації від в’язнів, адже