Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

приносить страждання ще більші, ніж ревнощі.

— Ти захопився, Антонію, так розкриєш усі наші чоловічі таємниці, — перебив його Станіслав. — Ближче до справи.

— Незабаром сюди прибуде пан Клембовський. Він уповноважений Жозефіною підписати всі шлюборозлучні папери. Ось, мабуть, і все.

17 квітня 1798 року графиня Софія де Вітте стала графинею Софією Потоцькою. Вінчання відбулося в Успенській православній церкві Тульчина за участю православного священика та католицького ксьондза.

Виходячи з церкви, граф Станіслав нахилився до вуха графині Софії і тихенько шепнув:

— Ну от, тепер і ти двічі. Двічі графиня.

Станіславові було 46 років, Софії — 38. Вік, коли рішення приймаються самостійно, виважено. Вік, коли розумієш, що помилки вже бути не повинно, коли хочеться не тільки повної гармонії у стосунках, а й духовної єдності. Цей союз повинен був відбутися, бо Станіслав та Софія пережили у спільному житті, мабуть, найважчі випробування. Для нього це і втрата батьківщини, і життя на чужині, і навіть безгрошів’я. Софія, не претендуючи всі ці роки ні на що, крім можливості бути поруч із коханим, усіляко підтримувала його і намагалася як могла скрасити його життя. Чоловіки, навіть найсильніші, можуть зламатися і у простішій ситуації, тут же обставини були дуже серйозні. Але енергійній Софії вистачало доброти, життєвої мудрості, розуміння і для маленьких дітей, і для Станіслава і, до того ж, вміння залишатися однією з найвродливіших жінок Європи. Природа щедро наділила грекиню даром любові — як до своїх близьких, так і до життя взагалі.

І ось тепер починався один з найдивовижніших етапів життя наших героїв — вони були разом, і ніщо не могло перешкодити їхньому щастю!

Через три тижні Софія народила сина, якого Потоцькі назвали Олександром. Метцель розпорядився посадити в «Софіївці» ще один берест.

У травні до Тульчина несподівано приїхав Ян Потоцький.

На цей раз Ян повертався з подорожі на Кавказ, де пробув більше року.

— Я трохи поживу у тебе, — звернувся він прямо з порогу до Станіслава. — Хочу в тиші впорядкувати свої думки. Скажу тобі по секрету: задумав написати дві дрібнички.

— Що, знову? — засміявся граф Потоцький.

— Так, одна з них — щоденник моєї останньої поїздки «Подорож до Астраханських і Кавказьких степів».

— А друга?

— Унікальний твір, я навіть назву придумав — «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Все, що я написав і видав до цього, не йде ні в яке порівняння з задуманим. Цю книгу я писатиму довго, може, до кінця свого життя або поки не набридне. Побудована вона буде на новелах, які додаватимуться і додаватимуться, поки у мене вистачить життєвих сил. Тут і містика, і фантастика, і казки, і бувальщина — все, що накопичилося в цій дурній голові.

Ян постукав себе по голові і голосно засміявся.

З наступного дня гість засів у бібліотеці і почав одержимо працювати. А в помічники собі несподівано взяв Констанцію, сімнадцятирічну доньку Станіслава і Жозефіни. Дівчина чудово орієнтувалася в бібліотеці і чи не на першу вимогу знаходила в цьому величезному сховищі потрібну письменнику книгу. При цьому Ян Потоцький міг годинами мовчати, обдумуючи сюжет або окрему фразу, а Констанція тихенько сиділа поруч, чекаючи чергового питання або прохання допомогти.

Через якийсь час Ян звернувся до Станіслава як завжди з несподіваною пропозицією.

— Я хочу просити руки твоєї дочки. Як ти до цього ставишся?

Принагідно зазначимо, що Ян був старший за Констанцію на двадцять років.

— Ти вистрілюєш, як корок із пляшки з шампанським! — вигукнув Станіслав, ледь не поперхнувшись за обідом. — Це твоя чергова вигадка-дрібничка?

— Тату, — жартівливо відповів Ян, — ваша жорстокість іноді вражає. Не будь я Потоцьким, уже образився б.

— Ну що ти, Яне, — втрутилася в розмову Софія. — Станіслав — добрий чоловік. Але постав себе на його місце: ні з того ні з сього просять руки його дочки. Врешті-решт, потрібно хоча б поцікавитися її думкою.

Станіслав наказав слузі негайно покликати Констанцію. Дівчина не змусила себе довго чекати. Граф як міг ласкаво звернувся до дочки:

— Не хочу надовго затягувати розмову, тому відразу звертаюся до тебе з питанням: цей уже досить літній чоловік робить тобі пропозицію стати його дружиною. Я не кваплю з відповіддю, бо вирішується твоя подальша доля. Думати можеш скільки твоїй душі завгодно. Чоловік він добрий, але великий непосида, так що тобі доведеться або мотатися з ним по всьому світу, або частенько залишатися на самоті.

— Тату, — несміливо почала Констанція, — я теж не зволікатиму з відповіддю. У мене вже було досить часу все обдумати. Я згодна.

— Ну що ж, воля твоя. Сьогодні просто якийсь божевільний день. Софіє, зараз випадково не повний місяць? Або ти, Яне, загіпнотизував мою бідну дочку своїми казками про вовкулаків? Так чи інакше — рішення прийняте. Призначайте день весілля.

Забігаючи наперед, повідомимо, що Ян протримався вісім років. За цей час Констанція народила йому трьох дітей — хлопчика і двох дівчаток. А сам Ян Потоцький написав і видав у Парижі книжку, яка зробила його знаменитим на весь світ — «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Після чого відправився у тривалу подорож через Сибір на Далекий Схід до Тихого океану. Через два роки, коли він повернувся, Констанція зажадала розлучення. A y 1815 році в своєму родовому маєтку Уладівка біля Бердичева під час чергового нападу меланхолії Ян Потоцький відкрутив срібну кульку з цукорниці і закликав до себе капелана, щоб той освятив цю кульку. Капелан, звиклий до дивацтв графа, зробив це без жодної задньої думки. Через п’ятнадцять хвилин з кабінету графа пролунав постріл — Ян заклав кульку в пістолет і покінчив життя самогубством.

— Веселий рік у нас видався, Софіє, — суцільні весілля. Спочатку наше, за нами — Вікторії і Констанції, а там, дивись, і Жозефіна влаштує своє життя.

— Я хочу думати тільки про нас, Стасе. Я так тебе кохаю і так щаслива з тобою!

— Я теж щасливий, що ми знайшли одне одного,