Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

ma chere. А тобі не здається, що нам час подумати про весільну подорож?

— Під тримаю будь-яке твоє рішення, дорогий, аби бути поруч.

Після недовгих нарад подружжя із задоволенням відзначило, що їхні бажання збігаються. Італія — країна поетів, музикантів і художників — вабила обох наших героїв.

— Ти знаєш, Софі, Метцель дуже задоволений, що ми ідемо до Італії. Він бажає, щоб ми там вибрали за своїм смаком скульптури для «Софіївки» і привезли їх до Умані. А в мене є ще одна дуже цікава задумка, але розповім я про неї лише в Італії.

— А зараз, милий, не можна?

— Ні, це плід моєї фантазії. Прошу, наберися терпіння.

У жовтні несподівано прийшов лист із Санкт-Петербурга від Юрія. Послання було написане помітно тремтячою рукою, і Станіслав одразу зрозумів, що сталося щось недобре. Юрій без передмов повідомляв, що Жозефіна раптово померла від зараження крові.

«Мати була вагітна і вирішила зробити аборт. Операція пройшла успішно, проте наслідки жахливі», — писав Юрій.

І ще син повідомляв, що коханець матері Шуазель де Гуфьє нікого не допускає до паперів Жозефіни і пред’являє права на спадщину.

Станіслав покрутив лист у руках і кинув його в палаючий камін.

— Не говоритимемо нікому про причини смерті Жозефіни, — тихо сказав він Софії. — Нехай офіційною версією залишається зараження крові.

— Гаразд, Стасе, я з тобою повністю згодна. Жозефіна — мати твоїх дітей, і їм необов’язково знати такі непотрібні подробиці. Мати — це святе.

Увечері у присутності дітей вона звернулася до Людвіга Метцеля і Станіслава:

— Я думаю, буде правильним, якщо в нашому сімейному парку залишиться пам’ять і про Жозефіну. У картинній галереї висить її прекрасний портрет, де вона постає перед нами в образі Діани. Мабуть, цей образ був близький їй. Тому пропоную грот Нарциса перейменувати в грот Діани. І ніякої статуї перед водяним дзеркалом не ставити.

— Спасибі, Софі, — розчулено промовив Станіслав. — Це дуже правильно.

До Петербурга залагодити всі необхідні формальності виїхав Адам Мощенський, а Потоцькі вирушили до Європи.

У Відні Станіслав отримав докладного листа з Петербурга від Мощенського. Адам повідомляв, що довелося прикласти чимало зусиль, аби переконати графа Шуазеля в безпідставності його претензій на спадок Жозефіни. Окремо в листі Мощенський торкнувся справи Юрія. На його думку, Потоцькому-молодшому потрібно виходити у відставку і повертатися додому.

«Юрію потрібно якомога швидше залагодити всі свої справи, і тоді вирваний з цієї прірви син повернеться до батька і своєю майбутньою поведінкою нагородить батька за всі неприємності, які він зараз доставляє. Юрій не так уже й зіпсований, як про нього говорять у столиці, не зробив жодного підлого вчинку, однак через своє марнославство заплутався у путах картярської гри, почав самостійно виплутуватися, але застряг ще сильніше, звернувшись до лихварів. А тут ще й Шуазель спромігся скомпрометувати вашого сина, розпускаючи брудні чутки. Як результат, усе його оточення відвернулося від нього. Граф Безбородько погодився залагодити всі його справи. Але відставку Юрій отримає тільки після того, як розрахується з усіма кредиторами.

Зараз Юрій — третій серед старших камергерів, незабаром його зроблять генерал-ад’ютантом, і тоді не соромно буде йти у відставку.

Коли імператор Павло звертається до кого-небудь на прийомі, це завжди викликає в інших велику заздрість. Таке щастя випало Юрію в день св. Михайла. Під час пишної церемонії імператор звертався до нього кілька разів. Значить, справи його небезнадійні».

— Лист Мощенського мене здорово обнадіює, хоча Адам, я думаю, дещо прикрашає дійсний стан справ сина. Після приїзду заберемо його назад до України. А поки попрошу Адама навести лад у його справах і сплатити всі борги.

Щойно подружжя Потоцьких перетнуло кордон Венеціанської республіки, у Станіслава виникло відчуття, що за ними стежать. Граф навіть збирався поділитися своїми підозрами з Софією, але вирішив почекати — хотів упевнитися у правильності своїх висновків.

Уночі він довго не міг заснути, перебираючи в умі, що ж могло стати причиною цього стеження.

«Може, якийсь маніяк хоче привести у виконання рішення варшавського суду? — болісно думав він. — Інших причин зацікавленості в моїй особі я не бачу».

Начальник охорони Кислицький заспокоїв графа Станіслава, запевнивши, що уважно стежить за всім оточуючим і що, швидше за все, граф просто дещо перевтомився в дорозі.

До Венеції залишався один переїзд, але вже насувалася ніч, і наші мандрівники вирішили зупинитися в невеликому затишному готелі. Господар сам провів гостей до виділеної кімнати і запропонував повечеряти в трактирі при готелі. Зазвичай у дорозі їжу для подружжя готував кухар Потоцьких, але господар так розхвалював свого, що граф Станіслав погодився.

У трактирі вечеряв якийсь дворянин, більше нікого не було.

— Граф N*, — представився молодий чоловік років тридцяти.

Зав’язалася розмова. З’ясувалося, що граф мандрує з Венеції до Берліна.

— Якщо вам уже доводилося бувати у Венеції, ви будете неприємно здивовані, — повідомив граф N*. — Наполеоне Буонапарте зі своєю армією знищив Венеціанську республіку. Тринадцять століть Венеція була вільною, займалася торгівлею, а тепер…

Граф махнув рукою.

— Ви венеціанець? — запитала Софія.

— Був ним, — із жалем відповів граф, — тепер ми належимо Австрії. Але не про це я хотів сказати. Ми очікували армію Наполеоне в надії, що вона принесе в наше життя ковток свіжого повітря, а вийшло навпаки: Буонапарте наказав зняти навіть бронзових коней із фасаду собору святого Марка і відправити їх до Парижа. Потім вони почали руйнувати стародавні палаццо, а долю коней із фасаду собору розділили багато інших шедеврів мистецтва, що зберігались у Венеції.

Несподіваний шум на подвір’ї змусив усіх повернутися до дверей. У ту ж мить до трактиру ввірвалися озброєні люди в масках. Кислицький і граф N* (лише у них були шпаги) кинулися на захист. Граф спритним прийомом поранив одного з нападників і кинув шпагу графу Станіславу.

— Стасе, стережися! — крикнула Софія, попереджаючи чоловіка про небезпеку ззаду, але було вже пізно.