Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

червоного дерева, «астральні» лампи, круглі столики з мармуровим верхом, десертний посуд з білого фарфору з золотим обідцем, стільці з червоносап'яновим сидінням, гравюри на міді в їдальні, гарнітур, оббитий блакитним кашеміром, у вітальні,— усе вельми бездушне, дуже пласке, але все воно у Віль-о-Фе здавалося верхом сарданапалових розкошів. Пані Гобертен в цьому домі грала роль елегантної й блискучої дами; вона кривлялась і манірничала в свої сорок п'ять років, впевнена в непохитності свого становища мерші, що мала власний двір.

Хіба доми Рігу, Судрі й Гобертена тим, хто знає Францію, не дають точного уявлення про село, маленьке містечко і головне місто округу?

Не бувши насправді ні розумним, ні талановитим, Гобертен здавався таким в очах навколишніх; правильність його погляду на речі та його лукавство мали своїм джерелом виключно гостру жадобу до наживи. Він хотів свого багатства не для своєї дружини, не для двох своїх дочок, не для свого сина, не для самого себе, не з духу родинності і не ради шани, яку дають гроші; крім почуття помсти, яким він жив, він любив дзвін грошей, подібно до Нюсінжена, що завжди побрякує, як кажуть, золотом в обох кишенях водночас. Хід справ був життям цієї людини; і хоч черево в нього було повне, він виявляв таку ж активність, як людина з туго підтягнутим животом. Інтриги, задумувані підходи, підготовлювані обмани, крутня, комерційні хитрощі, складання і розглядання звітів, бурхливі сцени, заплутування інтересів захоплювали його, наче слуг у комедії, сприяли циркуляції крові, рівномірно розподіляли жовч по тілу. І він ходив, він їздив верхи, в екіпажі, водою, на торги, на аукціони в Париж, завжди думаючи про все, тримаючи в своїх руках тисячі ниток і ніколи не переплутуючи їх.

Жвавий, рішучий у рухах, як і в думках, невеличкий, присадкуватий, підібраний, з тоненьким носом, моторними очима й настороженим слухом, він нагадував мисливського собаку, його засмагле, коричневе, цілком кругле обличчя, обабіч якого стирчали обпалені на сонці вуха, бо він звичайно носив кашкет, — було в повній гармонії з його характером. Ніс у нього був трохи кирпатий, а стиснені губи, мабуть, ніколи не розтулялися для доброзичливого слова. Його густі бакенбарди починалися двома чорними, лисніючими кущами під яскраво забарвленими вилицями й губилися в галстуку. Кучеряве сивувате волосся, природно хвилясте, наче перука у старого судді, покручене, немов силою вогню, що палав у його темному черепі і блищав в його сірих очах, обрамованих дугоподібними зморшками, — мабуть, через повсякчасну звичку мружитися, дивлячися вдалину на яскравому сонячному світлі,— добре доповнювало його обличчя. Сухорлявий, худий, жилистий, він мав волохаті, чіпкі, зігнуті руки людей, що не шкодують себе. Ця зовнішність подобалася людям, з якими він мав оправу, бо він прикривався обманливою веселістю; він умів багато говорити, нічого не сказавши про те, про що хотів промовчати; він мало писав, щоб мати змогу заперечувати те, що зривалося в нього з язика й здавалося йому невигідним. Книги його вів касир, людина цілком чесна, з тих, кого завжди вміють викопати люди з характером Гобертена, що заради своєї вигоди роблять з них свою першу жертву.

Коли плетений візок Рігу з'явився годині о восьмій на вулиці, що від самої пошти тягнеться вздовж річки, Гобертен у кашкеті, чоботях, куртці вже повертався з пристаней; він прискорив крок, одразу здогадавшись, що Рігу виїхав тільки заради головної справи.

— Здоров був, дядьку хват, здорово, черево, сповнене жовчі й мудрості,— сказав він, злегка поляскавши обох гостей по животу. — Маємо поговорити про справи, от ми й поговоримо за скляночкою вина, хай йому чортяка! От, як треба робити справу!

— При такому ремеслі вам слід би бути жирнішому, — сказав Рігу.

— Я завдаю собі забагато роботи: я не замикаюся, як ви, у себе в домі, загрузлий там, наче дідусь, що молодиться… Ви добре робите, слово честі! Ви можете діяти спиною до вогню, черевом до столу, сидячи в кріслі… справи самі до вас ідуть. Та входьте ж, хай йому чортяка! Дім до ваших послуг весь час, поки ви в ньому будете.

Слуга в синій лівреї з червоним кантом взяв коня під вуздечку і відвів його на подвір'я, де були стайні й господарські приміщення.

Гобертен лишив обох своїх гостей у саду і повернувся до них через хвилину, потрібну на те, щоб дати накази і розпорядитися про сніданок.

— Ну, дорогі мої вовченята, — сказав він, потираючи руки, — бачили, що суланжські жандарми рушили сьогодні на світанку в напрямі до Коншів; мабуть, ідеться про арешт засуджених за лісові порубки… Хай йому чортяка! Закипає, закипає!.. Зараз, — продовжував він, глянувши на годинника, — хлопці вже, мабуть, сидять за міцними ґратами.

— Мабуть, — підтвердив Рігу.

— Ну, а що ж кажуть на селі? Що вони вирішили?

— А що ж тут вирішувати? — спитав Рігу. — Ми до цієї справи непричетні,— додав він, глянувши на Судрі.

— Як-то непричетні? А коли Еги буде продано в результаті усіх наших заходів, хто ж наживе на цьому з п'ятсот-шістсот тисячок франків? Я сам один, чи що? Я не такий міцний, щоб одразу вивалити два мільйони, в мене троє дітей, яких треба влаштовувати, в мене дружина, що не бажає рахуватися з витратами; мені потрібні компаньйони. Хіба в дядька хвата не приготовлено грошей? Всі до одної застави в нього строкові, позичає він тепер тільки під короткотермінові зобов'язання, за які я відповідаю. Я вкладую вісімсот тисяч франків, син мій, суддя, двісті тисяч, на дядька хвата ми кладемо двісті тисяч, а ви скільки думаєте вкласти, панотче скуфія?

— Решту, — холодно відповів Рігу.

— Їй-богу! Хотів би я мати руку там, де у вас серце! — сказав Гобертен. — А далі що ви робитимете?

— Та те ж саме, що й ви. Викладіть ваш план.

— Мій план, — відповів Гобертен, — полягає в тому, щоб взяти подвійну ціну за ту половину, яку ми віддамо тим, хто побажає з Коншів, Серне та Бланжі. У дядька Судрі буде своя клієнтура в Суланжі, а