Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

у вас тут. Все це дуже нескладне, але як ми домовимося один з одним? Як ми поділимо поміж себе головні частки?

— Господи! Нема нічого простішого, — сказав Рігу. — Кожен візьме собі те, що йому більше заманеться. Я от нікого не стісню, я зі своїм зятем та дядьком Судрі візьму собі ліси; вони такі повирубувані, що вас не спокусять: ми лишимо на вашу частку всю решту; слово честі, вона коштує ваші гроші!

— Ви нам це підпишете? — спитав Судрі.

— Договір нічого не вартий, — відповів Гобертен. — До того ж ви бачите, що я граю відкрито; я цілком довіряю Рігу, він буде покупцем.

— Мені цього досить, — сказав Рігу.

— Я ставлю тільки одну умову: я одержую павільйон побачень мисливців з його прибудовами і п'ятдесятьма арпанами навколо; за землю я вам заплачу. З павільйону я зроблю собі дачу, вона буде біля моїх лісів. Пані Гобертен… пані Ізора, як їй хочеться себе називати, каже, що влаштує з нього собі віллу.

— Згоден, — сказав Рігу.

— Ну, між нами, — пошепки продовжував Гобертен, оглянувшись навколо і переконавшись, що ніхто не може його чути, — чи вважаєте ви їх здатними на якусь погану штуку?

— Яку саме? — спитав Рігу, що ніколи не хотів чого-небудь розуміти з півслова.

:— Ну, якби найвідчайдушніший з їх зграї і, до того ж, добрий стрілець пустив би кулю мимо графових вух… просто, щоб його залякати?..

— Граф здатний за ним погнатися й схопити його.

— Ну, а Мішо?

— Мішо про це б не базікав, він повів би тонку політику, взявся б висліджувати і, нарешті, відкрив би й винуватця, й тих, хто його озброїв.

— Маєте рацію, — відповів Гобертен. — Треба б, щоб чоловік із тридцять із них зняли бунт; декого пошлють на каторгу… одне слово, захоплять ту сволоту, якої ми схочемо здихатися, використавши її… У вас там є два-три мерзотники, отакі, як Тонсари та Бонебо…

— Тонсар ще викине якесь колінце, — сказав Судрі,— я його знаю… А ми ще підогріємо його через Водуайє та Курткюїса.

— Курткюїс у мене в руках, — сказав Рігу.

— А я тримаю Водуайє.

— Обережність, — сказав Рігу, — насамперед обережність!

— Слухайте-но, панотче скуфія, чи не вважаєте ви ненароком, що нам негаразд розбазікувати про поточні події?… Адже ж не ми складаємо протоколи, затримуємо людей, робимо порубки й підбираємо колоски?.. Якщо пан граф уміло візьметься за справу, якщо він домовиться з яким-небудь відкупщиком про здачу Егів в оренду, тоді прощавайте, кошики, — виноград зібрано, і ви втратите, може, більше, ніж я… Все, що ми говоримо, це між нами і тільки для нас, бо я, звичайно, не скажу Водуайє ані слова, якого я не міг би повторити перед богом і перед людьми… Але нікому не заборонено передбачати події й використовувати їх, коли вони настануть… У селян нашого кантону гарячі голови; вимогливість генерала, його суворість, переслідування Мішо та його підлеглих довели їх до краю; сьогодні справи ще погіршали, і я ладен іти в парі, що там була сутичка з жандармами… Ну, ходімо снідати…

Пані Гобертен вийшла до гостей у сад. Це була досить біла, жінка з досить білим обличчям, довгими буклями, що на англійський манер спадали вздовж її щік, яка вдавала істоту пристрасну, але доброчесну, запевняла, що ніколи не знала кохання, заводила з усіма урядовцями розмови на платонічні теми і за вірного слухача мала при собі королевського прокурора, якого звала своїм patito[107]. Вона полюбляла чепчики з помпонами, але охоче робила відкриті зачіски та зловживала блакитним і ніжнорожевим кольорами. Вона танцювала, в сорок п'ять років в неї була манірність молоденької дівчини, але в неї були величезні ноги й жахливі руки. Вона вимагала, щоб її звали Ізорою, бо при всіх своїх примхах та комічних безглуздях мала досить смаку, щоб зрозуміти нешляхетність прізвища Гобертена; у неї були безбарвні очі й волосся непевного кольору, на зразок брудної нанки. Нарешті, вона була взірцем для багатьох молодих дівчат, що мучили небо своїми поглядами й вдавали з себе ангелів.

— Ну, от, панове, — сказала вона, вітаючися, — можу вам повідомити дуже дивну новину! Жандарми повернулися назад…

— Арештували вони кого-небудь?

— Нікого! Генерал заздалегідь виклопотав усім прощення… Воно їм даровано на честь радісної річниці повернення до нас короля.

Троє компаньйонів переглянулися.

— Він хитріший, ніж я думав, оцей товстий кірасир, — сказав Гобертен. — Ходімо до столу, треба чимось втішитися; після всього, це партія не програна, а тільки відкладена; тепер справа за вами, Рігу…

Судрі й Рігу повернулись, обмануті в, своїх сподіваннях, нічого не змігши вигадати, щоб спричинити потрібну їм катастрофу, і поклавшись, як радив їм Гобертен, на випадок. Як у перші дні революції деякі якобінці, озлоблені й спантеличені добротою Людовіка XVI, провокували суворі заходи двору з метою спричинити анархію, що була для них багатством та владою, так і страшні супротивники графа де-Монкорне покладали свої останні надії на суворість, яку Мішо та його сторожі виявлять щодо нових порубок. Гобертен обіцяв їм свою допомогу, не називаючи своїх спільників, бо не хотів, щоб його зносини з Сібіле стали комусь відомі. Ніхто не дорівнював мовчазністю людині гобертенівського гарту, як не лічити колишнього жандарма й ченця-розстригу. Цю змову могли привести до добра або, правильніш сказати, до зла тільки троє подібних людей, загартованих ненавистю й жадобою наживи.

V. Перемога без бою

Побоювання пані Мішо були результатом другого зору, який дарує справжня пристрасть. Цілком сповнена однією істотою, душа, нарешті, починає охоплювати весь її навколишній