Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

він якийсь час витріщався на крони дерев, які ледь ворушилися під подмухами вологого вітру, й думав про те, з чого все почалося. Коли все полетіло шкереберть? Коли п’ятеро затятих студентів висадилися біля Голови Папуги? Коли його люди проґавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, тоді, коли він дозволив Ґуннару піти.

«Клятий шведський маляр…»

Чи варто було взагалі братися за проект? Зараз сивочолому здавалося, що він від початку знав, що наприкінці на нього чекає фіаско. Банальне правило, котре Джейсон сотні разів чув протягом життя й котрим тисячі разів легковажив: не варто братися за те, чого не можеш утримати. Не зазіхай на речі, котрі не в змозі захистити, — чи то на жінку, чи то на великий бізнес чи то на… Твердиню.

Чоловік кволо всміхнувся та напружив палець, готуючись натиснути на спусковий гачок, як зненацька почув шум. Лопаті. Турбогвинтовий двигун. Багато турбогвинтових двигунів.

«Перуанські гелікоптери?» — зринув у голові байдужий здогад. Проте звук видавався інакшим, крім того, він долинав із заходу.

Джейсон повернув голову ліворуч і зразу помітив два ряди сірих крапок, розсипаних у бірюзовому небі.

«Що за чорт?» — рука з пістолетом несвідомо опустилася. Вони не можуть летіти з того боку.

Х’юз-Коулман чекав, спостерігаючи за наближенням літальних апаратів. Ось перші з них підібралися зовсім близько й стали сповільнюватись, аж поки не зависли на одному місці.

— Мазефакери, — він звів на переніссі брови докупи, водночас і обурюючись, і захоплюючись співвітчизниками. Усвідомлюючи, що морські піхотинці впродовж найближчих хвилин висадяться на терасу та візьмуть її під контроль, чоловік упер дуло пістолета у м’якоть під щелепою, якраз над кадиком.

У цей час із переднього V-22 заскрипів гучномовець:

— Говорить майор ВМС США Джеффрі Лонґ! — рев моторів затушовував голос, але Джейсон однаково розумів слова. — Сер, прошу вас покласти зброю на землю та підняти руки над головою.

— А якщо я не послухаюся, що ви зробите? — вищирився Джейсон. — Пристрелите мене? — й смикнув за спусковий гачок.

Куля прошила голову наскрізь, пошматувавши мозок. Х’юз-Коулман загинув умить, завалившись набік, як маріонетка, що їй підрізали нитки, за які ляльковод утримував її вертикально.

Джеффрі Лонґ прикусив губу й стиха вилаявся. Хороший початок.

Шеренга перших конвертопланів перелетіла руїни та знизилася над сельвою, обираючи місце для тимчасового табору. Два «V-22» наблизилися до західного краю тераси, готуючись висадити морських піхотинців.

Цієї миті в надрах Твердині прогримів перший вибух.

Тераса задвигтіла, наче під час землетрусу. Майор скомандував припинити висадку, та було вже пізно. Низка нових вибухів примусила кам’яне громаддя вібрувати. Раптово центральна частина провалилася, піраміда похилилася, немов покинута дитяча іграшка, випустивши в небо хмару диму, вогню й розпеченого кам’яного пилу. З боків Твердині раз за разом, немовби сонячні протуберанці, вихоплювались язики розкошланого полум’я. Один із зарядів розколов на шматки західну частину відразу двох верхніх рівнів. Тераса сфонтанувала хмарою кам’яних уламків, яка зачепила лівий двигун найближчого конвертоплана.

— Назад! Назад! — кричав майор Лонґ по рації. — Набирайте висоту.

Рій розпеченого каміння шрапнеллю протнув двигун, спинивши його майже відразу. Правий двигун пошкодженого V-22 продовжував працювати. Конвертоплан повело ліворуч, він круто завалився на ліве крило, перекинувся та через секунду шугонув у роззявлену пащу кратера, що утворився на тому місці, де хвилину тому підносилася в небо велика піраміда.

Цього разу майор не лаявся. Збліднувши, він спостерігав, як двадцять шість осіб із ввіреного йому загону загинули, розтанувши серед розплавленого каміння. Решта V-22 похапцем віддалилась на безпечну віддаль. В ефірі запанувала тиша. Двісті спецназівців, прикипівши до ілюмінаторів, похмуро споглядали, як загадкові руїни, які ще мить тому велично височіли на нетрищами, перетворюються на купу почорнілого каміння, схожу на згарище після велетенського багаття…

P. S

CLXXXI

Після 7 вересня 2012-го Левко нікому не розповідав про Паїтіті.

Останнім, що доконало хлопця, стала звістка про зникнення Яна Фідлера. Прилетівши до Києва, українець зателефонував чехові, намірившись розказати про той кошмар, на який обернулася поїздка. Не дотелефонувавшись на мобільний, він набрав міський номер будинку Ніколаса Фідлера, від якого довідався, що його небіж зник безвісти 25 серпня, того дня, коли Левко, Семен, Ґрем і Сатомі мали повернутися з подорожі… тобто, коли Ян мусив дізнатися, що вони не повернулись. Ян Фідлер вийшов із будівлі Департаменту промислової екології за адресою Текнікрінген, 44 о пів на шосту вечора, й більше його ніхто не бачив…

Левко Бартош покинув Швецію, не захищаючи магістерської роботи. Тупо не з’явився на захист. Професор Рональд Веннерштейн, голова Департаменту, особисто телефонував українцеві, вмовляв передумати, просив приїхати, обіцяючи поставити оцінку формально, без захисту. Коли це не подіяло, Рональд виклав останній козир, повідавши, що не проти взяти Левка до аспірантури, бо наразі є кілька грантових місць. Лео вислухав професора, подякував і відмовився. Він не міг більше залишатись у Стокгольмі.

Після повернення ніхто, навіть Левкові батьки, не зрозумів, що трапилося. Хлопець замкнувся в собі, ні з ким не спілкувався та майже не виходив із дому. За півроку він так і не знайшов роботи. Та найважливіше — він вернувся без диплома, і розголос про цей ганебний в очах багатьох факт помалу ширився в колі родичів і друзів. Не знаючи реальних причин, люди почали плескати язиками. Основних версій було дві. Перша: Левко з кимось побився, під час бійки його затримала шведська поліція, після чого хлопця, певна річ, депортували. Друга: Бартош напився й почав блювати під час міжнародної наукової конференції (в найбільш трешових варіаціях — на захисті диплома та просто на стіл голові Департаменту). Кінцевий результат той самий — депортація.

Одного дня на Левковий мобільний зателефонувала американка. Відрекомендувалася Мелані Шанклін. Поки Левко згадував, де чув ім’я, жінка, схлипуючи, сказала, що шукає сина, Ґрема Келлі, й можливо…

Левко натиснув «Відбій», не дослухавши, наче з трубки вистромлювались осині жала.

Про його походеньки в джунглях Мадре-де-Діос мало хто чув, а ті, хто чув, нічого не розпитували. Значно більше родичів і знайомих хвилювало рішення виїхати зі Швеції без диплома KTH, що поставило жирний хрест на блискучій кар’єрі.

Левку доводилося боротися зі своїми демонами наодинці.

На початку 2013-го, через п’ять місяців після повернення з Мадре-де-Діос, страхітливі спогади нарешті поблякли. Хлопець віддалявся від чорноти, вливаючись у нормальне життя. Він покинув міркувати про Ґрема, більше не бачив у передсвітанкові години мертвого Семена, аж доки одного дня наприкінці січня…

CLXXXII

24 січня 2013, 19:55 (UTC +2)

Рівне, Україна

…із прихоплених зі