Читати книгу - "На лезі клинка"

Джезаль почув швидкі кроки у коридорі — це двоє практиків пустилися навтьоки. Він майже заздрив їм. Вони принаймні могли втекти. Натомість кошмар тривав.

— Нам треба вшиватися звідси, і то негайно! — гаркнув Баяз, кривлячись, немов від болю. — Тільки штани накину. Допоможи йому, Лонґфуте! — крикнув він не оглядаючись.

У навігатора вперше відняло мову. Він закліпав, тоді піднявся з-за столу, нахилився до непритомного північанина і відірвав смужку від його подертої сорочки, щоб зробити пов’язку. Відтак спохмурнів і завагався, наче не знав, з чого почати.

Джезаль зглитнув слину. Він досі тримав у руці шпагу, проте він не мав сили повернути її назад у піхви. Шматочки нещасного практика були розкидані по кімнаті, поприлипавши до стін, стелі, людей. Джезаль ще ніколи не був очевидцем смерті, тим паче такої огидної і неприродної за своєю суттю. Він гадав, що мав би бути нажаханим, але натомість відчув дивовижне полегшення. Його тривоги тепер видавалися нікчемними.

Він принаймні був досі живий.

Чим багаті, тим і раді

Ґлокта стояв у невеличкому передпокої, спираючись на палицю, і чекав. По інший бік дверей говорили дедалі голосніше.

— Я ж казала, жодних відвідувачів!

Він зітхнув. У нього були значно важливіші справи, ніж стовбичити тут із хворою ногою, але він пообіцяв і збирався свого слова дотримати. Тісний, непримітний передпокій у тісному, непримітному будинку, схожому на сотні інших. Сам район був нещодавно забудований рядами новомодних дерев’яно-мурованих будинків на три поверхи, які, певно, годилися для сім’ї та пари слуг. Сотні однакових, безликих будинків. Будинків для міщанства. Нових багатіїв. Простолюдинів-вискочок, як їх, мабуть, назвав би Сульт. Банкірів, купців, ремісників, крамарів, клерків.

«А іноді, бува, впихнеться сюди і будиночок якогось успішного фермера-поміщика — як оцей».

Голоси стихли. Ґлокта почув кроки, дзенькіт скла, а тоді двері прочинилися. Визирнула покоївка — миршава дівчина з великими водянистими очима. Вона виглядала наляканою і винуватою.

«Все ж я до цього звик. Всі робляться наляканими й винуватими, коли стикаються з Інквізицією».

— Вона готова вас прийняти, — промимрила дівчина. Ґлокта кивнув і пошкандибав повз неї до кімнати.

У його голові спливли туманні спогади про те, як одного літа він пару тижнів гостював у сім’ї Веста в Енґлії. Це було з десяток років тому, хоча здавалось, що минуло років сто. Він згадав, як вони фехтували з Вестом у дворі їхнього дому, і як за ними з дня у день спостерігала темноволоса дівчина з серйозним обличчям. Згадав не дуже давню зустріч з молодою жінкою у парку, яка спитала його, як він почувається. Йому тоді було дуже зле, він ледь бачив перед себе, та й її обличчя розпливалося у пам’яті. Тому Ґлокта не знав чого очікувати, але він точно не очікував побачити синці. На мить він був трохи шокований.

«Але я добре вмію це приховувати».

Один темний, бузково-коричнево-жовтий під лівим оком, аж запухла нижня повіка. Один біля кутика рота, де губа була розсічена й покрита струпами. Ґлокта добре знався на синцях — мало хто міг його у цьому перевершити.

«І навряд чи це нещасний випадок. Хтось навмисно вдарив її в обличчя».

Розглядаючи ці огидні відмітини, він згадав свого старого друга Коллема Веста, який плакав у його їдальні та благав про допомогу, і склав ці два факти воєдино.

«Як цікаво!»

Тим часом вона собі сиділа і дивилася на Ґлокту з високо задертим підборіддям, повернувши до нього половину обличчя з найгіршими синцями, наче підбиваючи його на коментар.

«Вона не схожа на свого брата. Геть не схожа. Не уявляю, щоб вона розплакалась в моїй їдальні чи десь іще».

— Чим можу прислужитися, інквізиторе? — спитала вона холодно.

Він відчув, як вона ледь помітно затнулась при слові «інквізитор».

«Вона пила… хоч і гарно це приховує. Проте її розум не притупився».

Ґлокта зціпив губи. Він виразно відчув — треба ступати обережно.

— Я прийшов не по роботі. Твій брат попросив мене…

Вона грубо його урвала.

— Брат попросив? Он як? То ти прийшов простежити, чи я не трахаюся з першим-ліпшим, так?

Ґлокта хвильку почекав, переварюючи почуте, а тоді взявся тихо гиготіти.

«О, це чудово! Вона починає мені неабияк подобатись!»

— Що смішного? — розсердилась вона.

— Перепрошую, — відказав Ґлокта, витираючи своє сльозливе око пальцем, — але я провів два роки у в’язницях Імператора. Гадаю, що якби я з самого початку знав, скільки доведеться там пробути, то доклав би серйозніших зусиль до самогубства. Сімсот днів у темряві, плюс-мінус. Це настільки близько до пекла, вважав я тоді, що ближче вже не може бути. До чого я веду — якщо ти хочеш мене засмутити, одних грубощів буде недостатньо.

Ґлокта подарував їй свою найбридкішу, беззубу, божевільну посмішку. Мало людей могли довго це витримувати, але вона не відвернулась ні на мить. Ба і більш од того, вона за мить усміхнулася йому у відповідь своєю власною кривою посмішкою, яка здалась йому на диво доброзичною.

«Мабуть, вирішила зайти з іншого боку».

— Суть у тому, що твій брат попросив мене попіклуватись про твоє благополуччя, поки його не буде. Мені байдуже, з ким ти будеш трахатись, проте у мене склалося загальне враження, що для репутації молодої жінки чим менше траху, тим краще. Для молодих чоловіків краще, звісно, протилежне. Несправедливо, так, але життя взагалі таке несправедливе, що тут нема про що й говорити.

— Гм. В цьому ти правий.

— Добре, — сказав Ґлокта, — отже, ми порозумілись. Бачу, ти вдарилась лицем.

Вона стенула плечима.

— Упала. Я незграбна дурепа.

— Як я тебе розумію! Я був таким дурним, що вибив собі половину зубів і розтрощив ногу. А тепер, бач, каліка. Вражає, чого можна накоїти з дрібкою дурості, якщо вчасно не спинитись. Ми, незграби, повинні триматись купи, згодна?

Якусь мить вона замислено дивилася на нього, гладячи синці на підборідді.

— Так, — погодилась вона. — Певно, що так.

Практик Ґойла, Вітарі, недбало сиділа на стільці навпроти Ґлокти, прямо перед великими темними дверима кабінету архілектора. Вона розвалилася, розкинулася, розтяглася, наче мокра ганчірка: довгі руки звисали, голова спиралася на спинку. Час від часу її очі під важкими повіками ліниво обводили кімнату, іноді на обурливо довгі миті зупиняючись на самому Ґлокті. Проте вона жодного разу не повернула голови, не ворухнула жодним м’язом, немовби сама спроба могла виявитись надто болісною.

«У що неважко повірити».

Було схоже, що вона потрапила у жорстоку рукопашну сутичку. Всю шию над її чорним коміром вкривали синці. Ще більше — значно більше — було їх навколо чорної