Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

дякую, — відповів метис. — На мене чекають, щоб грати в бридж.

— Авжеж, чекаємо, — благально озвався Еді Літл. — Ходи, Пітере, будемо починати.

— Злякалися простенького казино! — знущався Дікон. — Може, ставка зависока? То я гратиму з вами на пенси й фартинги, якщо хочете.

Така поведінка ображала всіх, і Макмертрі не втримався.

— Ну, годі вже, Діконе. Каже ж він, що не хоче, то не займайте його.

Дікон сердито повернувся до господаря, але не встиг вилаятися, як утрутився Гриф.

— Я б залюбки зіграв з вами в казино, — сказав він.

— Що ви в ньому розумієте?

— Не багато, але я радо повчився б.

— Ну, сьогодні я не вчитиму на пенси.

— Дуже добре, — відповів Гриф. — Я гратиму, на скільки хочете… звісно, в розумних межах.

Дікон вирішив одним махом спекатися причепи.

— Сто фунтів партія, якщо вас це влаштовує.

Гриф запроменів з утіхи.

— От і добре, просто чудово. Починаймо. Ви рахуєте дрібноту?

Дікон був спантеличений. Він не сподівався, що якийсь там гоботський торгівець згодиться на таку пропозицію.

— Ви рахуєте дрібноту? — знов запитав Гриф.

Ендрю приніс йому нову колоду, і він саме викинув з неї

джокера[50].

— Звичайно, ні,— відповів Дікон. — Так тільки хлопчаки грають.

— Чудово, — сказав Гриф. — Я також не люблю дріб’язкової гри.

— Не любите, ге? Тоді знаєте, що ми зробимо? Нехай буде ставка п’ятсот фунтів.

Дікона знов-таки спантеличено.

— Згода, — сказав Гриф і взявся тахлювати карти. — Звісно, дзвінки й винові виходять перші, а потім велике й мале казино, а тузи тим самим ладом, що й у бриджі. Так?

— Ви тут, як бачу, жартуни, — засміявся Дікон, але сміх його був неприродний. — Хіба я знаю, чи є у вас такі гроші?

— Так само, як і я не знаю, чи є вони у вас. Маку, який кредит може дати мені компанія?

— Який хочете, — відповів агент.

— Ви особисто це гарантуєте? — запитав Дікон.

— Авжеж, — сказав Макмертрі.— Запевняю вас, компанія видасть йому стільки, скільки значиться у вашому кредитовому листі, ба навіть і більше.

— Зніміть карту, — сказав Гриф, кладучи колоду ми столі перед Діконом.

Той, вагаючись, став знімати, недовірливо позираючи на обличчя присутніх. Агентові помічники й капітани мовчки кивнули головами.

— Я нікого з вас не знаю, — скаржився Дікон. — То як мені мати певність? Вексель не те, що готові гроші.

Тоді Пітер Джі витяг з кишені гаманця, позичив у Мак мертрі авторучку й заходився писати.

— Я ще не купував нічого, — пояснив він, — і гроші в мене всі цілі. Я просто перепишу їх на ваше ім’я, Грифе Тут п’ятнадцять тисяч. Ось подивіться.

Дікон перейняв кредитового листа, коли його передо На ли через стіл, повільно прочитав його, потім глянув по Макмертрі.

— Він надійний?

— Еге. Так само, як і ваш. Папери компанії завжди надійні.

Дікон зняв карти. Йому довелося роздавати, і вій добре потахлював їх. Але знов щастя було проти нього, її ній програв.

— Зіграймо ще раз, — сказав він. — Ми не домовилися, скільки партій гратимемо, і ви не можете кинути, коли й програв. Я хочу ризикнути.

Гриф потахлював колоду й посунув Діконові, і

зняв.

— Давайте грати на тисячу, — сказав Дікон, програвши вдруге.

А коли з тисячею сталося те саме, що й з двома ставка ми по п’ятсот, він запропонував грати на дві тисячі

— Та це ж вийде прогресія, — перестеріг Макмертрі Дікон люто глянув на нього. Та агент стояв на опієм, Грифе, не погоджуйтесь на прогресію, не будьте дурнем

— Хто тут грає? — накинувся Дікон на господари, і……

мовив до Грифа: — Я вам програв дві тисячі. Будете грати на дві тисячі?

Гриф кивнув, почалася четверта гра, і Дікон виграв. Кожен розумів, що грати, подвоюючи ставки, нечесно.

Хоч Дікон програв три партії з чотирьох, одначе нічого не втратив. Завдяки цій дитячій хитрості, подвоюючи ставку після кожного програшу, він мав колись таки виграти і все собі повернути.

По ньому видно було, що він мав бажання кинути-, але Гриф знову простяг йому колоду.

— Що? — вигукнув Дікон. — Ви хочете ще?

— Та я ще нічого не виграв, — вередливо промурмотів Гриф і взявся роздавати. — На п’ятсот, як і перше?

Мабуть, Діконові тенькнуло, що його поведінка ганебна, бо він відповів:

— Ні, граймо на тисячу. І слухайте: до тридцяти одного очка дуже довго тягнеться. Чому б нам не зіграти на двадцять одно? Чи, може, це занадто швидко для вас?

— Вийде гарненька коротка партійка, — згодився Гриф.

Грали знов на той самий лад. Дікон програв двічі, подвоїв ставку й знов поквитувався. Але Гриф був терплячий, хоч така штука траплялася кілька разів протягом години. Потім сталося те, на що він чекав: Дікон програв декілька разів підряд, подвоїв до чотирьох тисяч і програв, подвоїв до восьми тисяч і програв, а тоді запропонував подвоїти до шістнадцяти тисяч.

Гриф похитав головою:

— Ви ж самі знаєте, що не можете цього робити. У вас у компанії кредиту тільки на десять тисяч.

— Що ж, ви не дасте мені ризикнути? — хрипко запитав Дікон. — Хочете кинути гру, забравши моїх вісім тисяч?

Гриф усміхнувся, хитаючи головою.

— Це ж грабунок, просто грабунок! — кричав Дікон. — Забираєте мої гроші й не даєте мені відігратися?

— Ні, ви помиляєтесь. Я залюбки дам вам відігратися з тим, з чим ви можете. А ви маєте ще дві тисячі фунтів.

— Ну, то граймо на них, — підхопив Дікон. — Знімайте!

Було тихо, лише Дікон сердито викрикував і лаявся.

Глядачі, не озиваючись, пили віскі й знову наливали чарки. Гриф не звертав ніякої уваги на партнерові спалахи, ввесь скупчившись на грі. Він грав дуже пильно, а карт у колоді п’ятдесят дві: треба було за ними стежити, і він стежив. Догравати лишилося ще з третину партії, коли він кинув свої карти на стіл.

— Я можу кінчати, — сказав він. — У мене двадцять сім.

— А як ви помилилися? — загрозливо мовив Дікон. Обличчя йому зблідло й скривилося.

— Тоді я програв. Лічіть.

Гриф передав йому свої взятки, і Дікон перерахував їх тремкими пальцями. Нарешті він одсунув стільця від столу й допив свою чарку. Тоді оглянув присутніх — на їхніх обличчях він не побачив співчуття до себе.

— Мабуть, першим таки пароплавом мені доведеться їхати до Сіднея, — сказав він, уперше за той день спокійно, не комизячись.

Опісля Гриф розповідав:

— Якби він почав скиглити або вчинив бешкет, я б не дав йому того останнього шансу. А що він мужньо проковтнув гіркі ліки, то я мусив його дати.

Дікон глянув на годинника, вдав, наче стомлено позіхає, і підвівся.

— Стривайте, — сказав Гриф, — Хочете ще