Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

ГЛАВА 29.1. У кожного свої секрети

 

{Навагрем}

– Арголіне, ти ж хочеш ще раз побачити Мію? – солодким, як вишневий сироп, голосом поцікавився Дайлен.

– Ні!

– А навчатися в Гартоні, як Гент? – Коли зверху почала капати розпечена лава, мені стало байдуже, що подумають про надмірно інформованого перевертня.

– Ні!

– А повернутися додому? – спробувала вмовити Його Високість Дара.

– Ні!

– Можна, я зверну тобі шию? – Волохаті руки троля ласкаво погладили наслідного принца по голові.

– Так!

У певний момент я навіть пошкодував, що запропонував привести Арголіна до тями. Він став зовсім нестерпний, і сусідів по темниці вже навідала ідея про тихе смертовбивство.

– Чому ти не хочеш допомогти, хлопчику? – голос Дари мав дивний ефект заспокоєння підлітків. – Хіба ти не маєш нікого близького? Твоя мати всі очі виплакала, а батько вдень і вночі тебе розшукує.

– Мене наречена кинула!

– Вона страшенно засмучена і молить богів про те, щоб ти їй пробачив. Арголіне, я впевнена, їй без тебе дуже погано!

– Я спіймав її з іншим!

– Яка підла! Мені б і на думку не спало залишити тебе заради когось іншого!

– З гномом!

– Він її зачарував!

– І вона назвала мене недорослем!

Навколо почулися смішки.

– То все поганий зір, хлопче.

Дара кинула на мене підозрілий погляд, але не уточнила, чи говорять моїми устами все ще духи.

– Арголіне, припини скиглити, – продовжував я. – Коли повернешся до столиці, навколо тебе будуть натовпи дівчат, то чого ти нюні розвісив через якусь гномку? А плакатися можна в іншому місці, тут скоро повітря закінчиться!

Принц накинувся на мене як голодне щеня, більше щипаючи й видираючи волосся, ніж завдаючи справжнього болю. Мені вдалося швидко схопити його руки.

Величезні карі очі опинились навпроти моїх. Дивні очі… Вони нагадували ельфійські, але в імператора зроду не було фавориток із не-людей. Та й взагалі, при дворі один-єдиний ельф – Дісон, і він точно не наложниця. Втім, це не моя справа. А хлопчина дуже схожий на молодого Малдраба, тому немає сумнівів – вони родичі. Отже, ми маємо ельфа, імператора, напівкровку… до речі, вважається, що напівкровок не існує, ха-ха… і таємниче зниклу в рік народження Арголіна принцесу. Схоже, одна з династичних таємниць Віллаїв розкрита!

– Треба поговорити. – Цікаво, про що це спадкоємцю імперії закортіло базікати з якимось перевертнем? – Мені не подобається те, що капає зверху. У ньому багато ворожої магії. Ходімо звідси, добре?

Навіть глава Сім’ї поспішно закивав, висловлюючи цілковиту згоду.

– Це світ гномів? – задумливо пробурмотів собі під ніс Арголін. – Тоді спробуємо зробити як вони… Тут гаряче… так… а тут ні.

Він поклав руки на одну зі стін і заплющив очі. Спочатку нічого не відбувалося, а потім камінь обсипався дрібним пилом, відкриваючи нерівний отвір заввишки у два чеши.

– Що це? – Я засунув голову в діру. – Нічогенький коридорчик!

Його Високість легко зловив райдужного світляка і направив його вперед.

– Там вузько, брудно і душно, але кому хочеться жити, потерпить. – Принц спритно заліз у прохід, я рушив слідом. – Мене Мія навчила, – довірливо повідомив він. – Вони йдуть?

Довелося немислимо вивернутись, щоб краєм ока подивитися назад.

– Йдуть. Куди веде цей хід?

– Не знаю. – Арголін примудрився знизати плечима. – Зазвичай до порожнечі в камені. Ти не переживай, Няве, трохи проповземо і змінимо напрямок угору! До речі, як ти дістав таке чудове тіло? Я б теж не відмовився. Ти бачився з Реною? Цей довбень Маргет хвалився, що відправив усіх відьом у Світ Тварюк, але вона ж у Мелосі! Ой, напевно, треба було сказати якось м’якше, так?

Це була найпізнавальніша подорож у моєму житті. Арголін тарабанив без відпочинку, ділився новинами, таємницями і чутками. Навіть Керьял не сказав ані слова, тихо переварюючи інформацію, що надходила від зголоднілого до спілкування і уваги принца. І якщо відкинути скарги Його Високості на Лана, що не дозволив взяти участь у вирішенні проблем Сім’ї, і Гента, який підтримав правителя Дивного Лісу, а також Рени, що відмовилася розголошувати чужі секрети, картина вимальовувалась цілком зрозуміла.

Красномовства принца вистачило рівно до того моменту, коли він до чогось прислухався і авторитетно заявив:

– Сьогодні неймовірно вдалий день. Попереду портал.

– Куди? – скептично поцікавився Дайлен, що прямував за мною.

– Яка різниця? – відповів замість принца я. – Головне, подалі звідси.

Момент переходу помітити не вдалося. Просто якоїсь миті вузький кам’яний лаз закінчився у пересохлій старій водоймі, а веллійський спадкоємець радісно сповістив:

– Тепер не треба повзати! – І спробував створити власний портал.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍