Читати книгу - "Танок драконів"

гупало як барабан.— Не хочу купатися. Будь ласка, м’лорде, не забирайте в мене одяг.

— Дозволиш бодай випрати його?

— Ні. Ні, м’лорде. Будь ласка,— він обіруч стиснув сорочку на грудях і скулився в сідлі, немов боявся, що Руз Болтон накаже гвардійцям зірвати з нього одяг просто на вулиці.

— Як хочеш,— сказав Болтон; його безбарвні очі в місячному світлі здавалися порожніми, так наче й не належали людині.— Я не збираюся тебе кривдити, зрозумій. Я багато чим тобі завдячую.

— Справді? — зронив Смердюк. Голос у підсвідомості волав: «Це пастка, він з тобою грається, син — тінь свого батька». Лорд Ремсі тільки те й робив, що грався з його сподіваннями.— Чим... чим ви мені завдячуєте, м’лорде?

— Північчю. Старки були приречені того дня, коли ти взяв Вічнозим,— відмахнувся Болтон блідою рукою.— А все решта — гризня за здобич.

Коротка поїздка закінчилася під дерев’яними стінами Курганхолу. Над квадратними вежами, виляскуючи на вітру, маяли прапори: облуплений чоловік Страхфорту, бойовий топір Сервинів, Толгартові сосни, тритон Мандерлі, схрещені ключі старого лорда Лока, велет Амберів і кам’яна рука Флінтів, лось Горнвудів. Іржаво-золоті шеврони Стаутів, а ще герб Слейтів — сіре поле, обрамлене подвійною білою стрічкою. Чотири кінські голови — сіра, чорна, золота й брунатна — означали чотирьох Рисвелів з Рівчаків. Люди жартували, що Рисвели не можуть навіть погодитися щодо кольору власного герба. А над усіма цими прапорами майоріли олень і лев хлопчака, який сидів на Залізному троні за тисячу льє звідси.

Заїжджаючи через прибрамну в порослий травою двір, Смердюк слухав, як крутяться лопаті старого вітряного млина; вибіг конюший, щоб забрати коней.

— Сюди, будь ласка,— повів Смердюка лорд Болтон до фортеці, над якою маяли прапори покійного лорда Дастіна і його вдовиці. На його прапорі була шпичаста корона над схрещеними бардами, а на її — той самий герб у першій і третій чвертях, а в другій і четвертій — золота кінська голова Родрика Рисвела.

Коли Смердюк піднімався широкими дерев’яними сходами у залу, ноги в нього тремтіли. Довелося зупинитися і, щоб заспокоїтися, подивитися на трав’янисті схили Великого кургану. Дехто вважає, що це — могила першого короля, який привів перших людей у Вестерос. Інші заперечують: зважаючи на розміри могили, тут, певно, похований якийсь король велетів. А деякі навіть кажуть, що це ніякий не курган, а просто пагорб, та якщо це так, то пагорб цей одинокий, бо кургани — місцевість переважно рівна й відкрита всім вітрам.

У залі біля коминка стояла жінка, гріючи руки над жаром пригаслого вогнища. Вона з ніг до голови була вдягнена в чорне, не мала на собі ні золота, ні коштовного каміння, але зразу було видно, що вона високородна. Хоча в кутиках рота, а особливо навколо очей у неї залягли зморшки, вона й досі була висока, ставна і вродлива. Каштанове волосся наполовину посивіло, і вона скрутила його на потилиці в тугу вдовину Гульку.

— Хто це? — запитала вона.— Де хлопець? Ваш байстрюк відмовився його віддавати? А цей старий... о боги праведні, що це за запах? Ця істота ходить під себе?

— Хлопець побував у Ремсі. Леді Барбрі, дозвольте представити вам законного лорда Залізних островів — Теона з дому Грейджоїв.

«Ні,— подумав Смердюк,— ні, не вимовляйте цього імені, вас почує Ремсі, він дізнається, дізнається — і зробить мені боляче».

Жінка скривила губи.

— Я його не таким уявляла.

— Іншого не маємо.

— Що ваш байстрюк з ним зробив?

— Злупив трохи шкіри, наскільки розумію. Небагато. Нічого важливого.

— Він божевільний?

— Можливо. А це має значення?

Смердюк більше не міг цього слухати.

— Даруйте, м’лорде, м’леді, це якась помилка,— він бухнувся навколішки, тремтячи, як листок на зимовому вітру, і по його запалих щоках побігли сльози.— Я не він, я не перекинчик, він загинув у Вічнозимі. Мене звати Смердюк...— Він мусить пам’ятати своє ім’я.— Римується з «курдюк».

Тиріон

На сьомий день після відплиття «Селейсорі Корана» з Волантиса Пенні нарешті з’явилася з каюти і прокралася на палубу, як боязка лісова тваринка, що прокидається з зимової сплячки.

Були вже сутінки, й у великій залізній жаровні посеред палуби червоний жрець запалив священний вогонь, навколо якого зібралася на молитву команда корабля. «Спасибі за сонце, яке нас зігріває,— молився він.— Спасибі за зорі, які наглядають за нами, поки ми перепливаємо холодне чорне море». Червоний жрець був справжній здоровань — вищий за сера Джору і вдвічі ширший, вдягнений у шарлатну мантію, розшиту на рукавах і на подолі жовтогарячим атласним полум’ям. Шкіру він мав чорну, як смола, а чуприну — білу, як сніг; на щоках і чолі було витатуйоване жовтогаряче полум’я. Його залізна палиця, увінчана драконячою головою, була заввишки з нього самого; коли він стукав нею по палубі, з драконової пащі з тріскотом вихоплювалося зелене полум’я.

Йому підспівували його вартові — п’ять воїнів-рабів Полум’яної руки. Співали мовою Старого Волантиса, але Тиріон уже стільки разів чув молитви, що розумів суть. «Запали наш вогонь і захисти від темряви, ла-ла-ла, осяй нам шлях і гарненько грій нас, ніч-бо темна і повна жахіть, врятуй нас від страховиськ, ла-ла-ла тощо».

Але йому вистачало клепки тримати свої думки при собі. Тиріон Ланістер не мав потреби у жодних богах, але на цьому кораблі мудріше ставитися до червоного Р’глора шанобливо. Коли вийшли в море, Джора Мормонт зняв з Тиріона ланцюги і кайдани, й карлик не хотів давати йому підстави знову їх вдягати.

«Селейсорі Коран» — хиткі п’ятсоттонні ночви — мав глибокий трюм, високі надбудови на носі й на кормі та одну щоглу посередині. На баку стирчала химерна носова фігура — поточений шашелем дерев’яний довгань із сувоєм під пахвою і з таким обличчям, наче в нього закреп. Бридкішого корабля Тиріон у житті не бачив. Команда підібралася не краща. Капітан — злоязикий, суворий, череватий, з близько посадженими жадібними очима — зовсім не вмів грати у сивас, а програвати не вмів тим паче. У нього було четверо помічників, усі з вільновідпущеників, і п’ятдесят рабів, приписаних до корабля; у кожного з них на щоці була витатуйована груба подоба носової фігури. Хай скільки разів Тиріон повторював, що його звати Гугор Гілл, матроси називали його Безносим.

Троє помічників і понад три чверті команди були палкими вірянами Царя світла. Щодо капітана Тиріон певності не мав,