Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

продовжила своє жахне завдання, ковзаючи холодним поглядом по палаті. Вона пройшла через всю кімнату й урешті зупинилася біля ліжка виснаженого старого, табличка в ногах якого пророкувала йому не більше тижня. Він спав з відкритим ротом, пускав слину й кривився уві сні.

В якийсь жахливий момент рефлексії жінка піймала себе на тому, що припасовує до вибору якісь абсолютно збочені, неможливі етичні критерії. «Хто тут вартовий стукач?» — хотілося закричати. «Хто з вас ґвалтував? Хто вбив дитину? Хто катував?» Вона зупинила себе. Цьому не можна було дати хід, інакше вона просто збожеволіє. Вибору не було. Лише гостра необхідність.

Дерхан повернулася до черниці, яка дріботіла слідом і не переставала видавати нестримний потік базікання, котрий нескладно було пропускати повз вуха.

Дерхан згадалися власні слова, вони звучали так, ніби належали комусь іншому.

— Цей чоловік умирає, — промовила вона.

Черниця затихла й кивнула.

— Він ходить?

— Повільно, — відповіла черниця.

— Божевільний?

Ні, божевільним він не був.

— Я його забираю, — сказала Дерхан. — Він мені потрібен.

Черниця вже було почала булькати від подиву й обурення, коли ретельно стримувані емоції Дерхан на мить дали тріщину, з очей бризнули сльози, їй здалося, що зараз завиє, тому заплющила очі й зашипіла крізь зціплені зуби, та так тваринно й тужно, аж монахиня замовкла. Дерхан знов кинула на неї погляд і спинила потік сліз.

Вона витягла з-під плаща пістолет і приставила його до живота черниці. Та опустила очі вниз і здивовано нявкнула від жаху. Поки черниця спантеличено позирала на зброю, Дерхан витягнула вільною рукою капшук із залишками Айзекових і Яґарекових грошей. Вона випростала руку, аби черниця побачила. Та зрозуміла, що від неї хочуть і простягнула правицю. Дерхан висипала у розкриту долоню банкноти, золотий пил і погнуті монети.

— Візьми, — промовила вона сторожко, тремтячим голосом. — Дерхан махнула рукою навмання, на стражденні, зболені тіла на ліжках. — Тому купи лауданум, тій — кальціах, зціли он того, а того приспи. Вилікуй, кого можна, а іншим двом-трьом-чотирьом дай спокійно вмерти... чи я не знаю, не знаю. Візьми, полегши життя, скільком зможеш, але цього я мушу забрати. Збуди його і скажи, щоб ішов зі мною. Скажи, що я можу допомогти.

Пістоль дрижав у руці, але вона не зводила його з жінки. Вона зімкнула пальці черниці навколо грошей. Очі доглядальниці розширилися від подиву й нерозуміння.

Глибоко в душі, там, де вона не могла відключитись, забутися, Дерхан чула жалібні виправдання. «Бачиш? — захищалася вона. — Ми заберемо його, але ж інших врятуємо!»

Та ніякі моральні хитрування не ослабили страх перед тим, що мала зробити. Залишалося тільки не зважати. Дерхан глянула черниці глибоко в очі й сильніше стисла кулак навколо її пальців.

— Поможи їм, — процідила вона. — Ти можеш допомогти усім їм, окрім нього, або нікому. Допоможи їм.

Черниця довго мовчала, стурбовано зазирала Дерхан в очі. Глянувши на потріпані гроші, на пістоль, а потім на безнадійних хворих по всій кімнаті, тремтячою рукою поклала гроші в кишеню білого халата. Поки вона йшла, щоб збудити пацієнта, Дерхан спостерігала за нею із жахливим, злим тріумфом.

«Бачиш? — подумала вона, зневажаючи себе. — Я не одна така! Вона теж зробила такий самий вибір!»

Його звали Андрей Шелборнек. Шістдесят п’ять років. Його внутрішні органи пожирав якийсь заразний мікроб. Це був тихий, втомлений від страждань чоловік; поставивши декілька запитань, без скарг рушив за Дерхан.

Вона розповіла дещо про лікування, яке вони запланували, експериментальні техніки, які збиралися провести на його скаліченому хворобою тілі. Він нічого на це не сказав і промовчав стосовно її вигляду. «Він про все здогадався! — думала Дерхан. — Він утомився так жити, тому полегшує мені завдання». Це було найниціше виправдання, яке тільки можна вигадати, тож вона заборонила собі думати про таке.

Одразу стало ясно, що до Сірої Пустки він не дійде. Дерхан вагалася. Намацала в кишені кілька пом’ятих купюр. Доведеться брати таксі. Вона ховала обличчя в каптур і давала вказівки водію, понизивши голос до невпізнаваного гарчання.

Двоколку тягнув віл, пороблений у двоногого, щоб із легкістю вписуватися в закручені провулки й вулиці Нового Кробузона. Він, з виразом постійного подиву, ішов вистрибом на своїх вигнутих назад ногах. Дерхан відкинулася на сидінні й заплющила очі. Коли розплющила, Андрей уже спав.

Старий не говорив, не супив брови, не здавався стурбованим, доки Дерхан не звеліла йому лізти по крутому насипу землі й бетону поряд із лінією Зюйд. Він скривився й глянув на неї розгублено.

Дерхан відказала щось безтурботно-безглузде про таємну експериментальну лабораторію неподалік від залізниці. Чоловік захвилювався, тряс головою і поривався тікати. У темряві під залізничним мостом Дерхан вихопила з-під плаща пістоль. Старий хоч і помирав, але боявся смерті, і тому важко йшов угору під прицілом Дерхан. На півдорозі він розплакався. Дерхан подивилася на нього й штурхнула в спину дулом; усі відчуття, здавалося, були десь далеко. Вона ніби відділилася від свого жаху.

В курній імлі хатини Дерхан мовчки чекала, наставивши пістолет на Андрея, доки врешті не почулося човгання біля порога — поверталися Айзек із Яґареком. Коли Дерхан відчинила їм двері, старий почав кричати й кликати на поміч. Для такого хирлявого чоловічка горлав він на диво голосно. Айзек, котрий саме збирався спитати Дерхан, що вона розповіла Андрею, затнувся й кинувся заспокоювати чоловіка.

Лише якісь півсекунди, манісіньку часточку миті, коли Айзек вже було відкрив рота, здавалося, що він от-от скаже щось, аби заспокоїти старого, запевнити, що йому не нашкодять, що він у безпеці, що є вагома причина для такого дивного ув’язнення. Крики Андрея на мить ущухли, він дивився на Айзека з надією, що його заспокоять.

Проте Айзек втомився, думалося важко, і брехня піднімалася в ньому, як струмінь блювотиння. Слова завмерли, так і не вимовлені. Натомість Айзек підійшов до Андрея та з легкістю заткнув гугняві волання немічного старенького ганчіркою. Потім зв’язав бранця витками трухлявої від старості мотузки і якомога зручніше вмостив його попід стіну. Пополотнілий від жаху чоловік пхикав і шумно дихав крізь шмарклі й шари тканини.

Айзек пробував зазирнути йому в очі, промурмотіти якісь вибачення, сказати, наскільки йому шкода, та Андрей не чув його крізь страх. Айзек відвернувся у відчаї. Дерхан зустріла його погляд і на мить стисла йому руку, вдячна, що нарешті хтось розділив цей тягар.

Роботи залишалося чимало.

Айзек взявся за останні розрахунки й обчислення.

Андрей