Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Розділ 26.3

Двері стали ширше прочинятися, поки в отворі не з'явився силует людини. Хоч обличчя не було видно у темряві, але я знала, що це Хенк. Його б я впізнала з тисячі.

Я видихнула.

«Мабуть, знову кричала уві сні».

— Можеш вже не заспокоювати мене. Я в нормі, — запевнила його, лежачи на ліжку.

Здоровань, як завжди, хвилювався за мене. Він часто чув, як я вовтужуся чи кричу під час сну, і щоразу приходив заспокоювати.

Хенк мовчки підходив до мене. Його рухи здавались якимись надто повільними та механічними, наче у робота. Це виглядало моторошно. У мене з'явилося погане передчуття.

— Щось сталось? — у голосі промайнула тривога. Я підвелася на ліктях.

Хенк зупинився біля мого ліжка. Він тримав якусь річ у руці.

— Ти мені щось приніс?

З ним було щось не так. Примружилася, намагаючись розглянути в темряві його вираз обличчя, але він у цей момент замахнувся на мене. Я спробувала відбитися від нього, виставивши руки вперед. Долоню полоснуло лезо металу, а потім її охопив різкий біль. По шкірі потекла кров. Перебуваючи у шоці, я мало не пропустила другий удар. Добре, що тіло відреагувало швидше, і я вчасно відштовхнула Хенка ногами.

— Ти що робиш?! — заволала я, не розуміючи, що коїться.

Все це здавалося не справжнім, черговим нічним кошмаром.

«Що відбувається?» — тільки ця думка крутилась у голові.

Хенк знову кинувся на мене. Я швидко відповзла. Лезо ножа встромилося в постіль прямо між моїх ніг. Я відповзала далі, доки не впала з краю ліжка. Потім хутко піднялася і почала спиною відходити до дверей. Мої очі ошелешено дивилися на холоднокровний вираз обличчя Хенка. У темряві він здавався ще більш зловісним.

«Це не мій Хенк. Він не може бути моїм Хенком».

Я не вірила, що це реальність.

Думки почали прокручуватися в голові. Здоровань у цей час кинувся на мене. Я повернулася і вибігла з кімнати. Він слідував за мною.

«Ним хтось керує», — осяяло мене.

У пам'яті відразу спливла розповідь Нейтана про ангелів впливу.

Хенк був швидким. Він майже наздогнав мене. Я звернула до сходів. Спускалася так швидко, наскільки це можливо. Мене штовхнули у спину. Я не втримала рівновагу і покотилася донизу. Коли досягла рівної підлоги, тупий біль пронизав кожну клітину тіла.

Не було часу рюмсати: Здоровань майже дістався мене. Йому залишався якийсь метр, щоб дістати мого тіла ножем. Коли він замахнувся, я вдарила його ногою по руці, яка тримала холодну зброю. Та випала і покотилася убік.

— Вибач, — прошепотіла я, бо це однаково був Хенк.

Він байдуже простежив за ножем, а потім накинувся на мене. Я не встигла підвестися. Спробувала відповзти, але Здоровань схопив мене за кісточку і потягнув на себе. Намагалася вхопитись за щось руками, але все було марно. Він був набагато сильніший. Мозок почав панічно обмірковувати різні варіанти порятунку.

Згадала про наші з Нейтаном печатки і про вартового, який мав охороняти мене.

— Допоможіть! — вигукнула я.

Хенк схопив мене за горло і почав душити. Нікому було мене рятувати. Я виривалася, штовхалася, дряпалася.

Нічого не допомогало.

Намагалася вдихнути, та не виходило. Рот відкривався в безмовному крику, як у риби. Повітря не вистачало. Я задихалася, дивлячись в до болю знайомі блакитні очі. Раніше в них постійно відображалися тепло і любов. Тепер у них була порожнеча.

У розпачі зчепила руки і подумки покликала Нейтана.

Це було останньою надією.

Мені вже почало здаватися, що настав мій кінець, але хватка ослабла, подарувавши життєво необхідний ковток повітря. Не встигла зрадіти цьому, як мій живіт різануло вістря ножа, а тіло пронизала дика біль.

«Хенк зумів дотягнутися до нього», — промайнула в голові вже зовсім марна думка.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍