Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ігор повернувся до Лєриних покоїв. Дівчина стояла на балконі, з задоволенням підставляючи обличчя під сонячні промені та прохолодний вітерець, що ще не набув літнього обпікаючого жару. Поруч з нею стояв Мілош:
– Я ж казав: нічого з твоїм Колвіним не станеться!
– Угу, – задумливо мугикнула дівчина, насолоджуючись повітряними ваннами. – Та моє втручання було дуже й дуже доречним. Хтозна, скільки б вони ще шукали ту сітку, не сунь я в неї руки.
Що?! Те тремтіння образу скелі виникло через її втручання?! І не сказала навіть! Партизанка!
Ігор вийшов на балкон:
– Я так розумію, що ти усі свої кінцівки не долюбляєш, – з іронією в голосі пробурчав він. – Яку цього разу пхала?
Здригнувшись від несподіванки, Лєра повільно розвернулась до нього, одночасно надаючи своєму обличчю натурально обурений вираз:
– Ти так і мрієш зробити мене заїкою!
Він прибрав неслухняні пасма, що вітер грайливо накинув на її палахкотливі очі:
– Теж можу повторитись: з твоїми вибриками скоріше я заїкатись почну.
– Алєля вчила, що підслуховувати не ввічливо, – буркнув Мілош.
– Пробач, – кинув він на хлопчину красномовний погляд, – мене Алєля не вчила.
Коловертень, невдоволено скривившись, все ж зник у вихорі, полишивши їх вдвох. Ігор обійняв Лєру:
– То це ти подала знак?
– Знак? Який знак? – з цілковито щирим подивом у голосі проворкотіла дівчина, видихаючи просто у його шию. – Я ж обіцяла бути розумницею. Лежала – спала.
– Так-так, – поцілував він її у маківку, – силоміць приспана.
– Саме так! – вона скинула обличчя, блимаючи на нього ображеними очима. – Моєму фізичному тілу заборонили рухатись! Що я мала робити?
– І ти вирішила порухатись іншим тілом?
– От повір мені! Я – не спеціально! Воно саме якось вилетіло, і печери дісталось теж саме, – розпливлась самою безвинною посмішкою, яку тільки змогла спорудити на своїй зухвалій фізіономії.
– Ну, й що ти зробила? – виходячи з виразу її обличчя, він дивився на неї, як професор Колвін, що спіймав недолугого студента на запоротій біохімічній реакції.
– Потицяла у те комірчасте «щось» лапкою, – знизала вона плечима так, наче це було звичне діло – лізти своїми лапками до подібних структур.
– А потім – сунула туди руку повністю, – озвучив він свою здогадку.
– Обидві, – вона прикусила губу й опустила очі долі.
Ігор аж застогнав:
– Лє-є-рка! Ти – неможлива! Як можна лізти в те, про що ти ні біса не знаєш?! – вже починав сердитись він, ледве стримуючи гарчання.
– А, якби я не полізла, скільки б ви ще часу витратили на пошуки місцеположення пастки? – зовсім серйозно подивилась вона.
От що ти будеш з нею робити?! Вона вже вкотре коїть чортзна-що навмання і їй це вдається якимось чином! Один раз, щоправда, мало не загинула.
Він занурився обличчям в її кудлату шевелюру:
– Твоє одночасне везіння й невезіння – заводять мене у ступор і жахають. Я досі не можу второпати, як тобі вдалось рукою перехопити ментальний аркан і залишитись живою; провести черепно-мозкову операцію, ні біса не знаючи про хірургію – тим більш таку; а тепер ти вилітаєш з тіла, шастаєш де тобі заманеться і твориш, що твоїй лівій п’ятці збреде! Ідіотка! – сутужно видихнув він, куйовдячи її волосся.
– Придумай щось оригінальніше: це я вже неодноразово чула. На ідіотку в мене імунітет розвинувся, – пирхнула Лєрка.
Ігор відхилився, заглядаючи в нахабні очі:
– Це все, що ти вихопила з того, про що я тут розпинався?!
– То це було розпинання?! – здивовано кліпнула вона. – Пробач. Я зосередилась на очікуванні підсумку. Зазвичай, він є родзинкою навіть найдовшої промови.
Він аж зубами скреготнув:
– Лєрка! Випорю!
– Не випореш! – її голос бринів найнахабнішою зухвалістю, а очі дивились безсоромно провокуюче. – Шкода буде.
– Потім сам і пожалію, – буркнув Ігор.
Вона потерлась носом об його підборіддя:
– А можна почати одразу з «пожалію»?
– Можна! – він підхопив її на руки й поніс до виходу з покоїв.
– Ти знущаєшся?! – Лєрка злісно зашипіла на нього. – Я не це мала на увазі! Мене вже аж муляє, так хочеться пройтись!
– Витравлю з тебе отруту – як би це не звучало – і будеш не тільки ходити, а й бігати. Головне, – Колвін ковзнув по ній іронічним поглядом, – щоб не від мене.
– А-а-а! – примружила вона очі, зводячи брови до перенісся. – То це – твій підступний план, щоб я втекти не могла: довести мої м’язи до атрофування?!
Ігор зійшов сходами на поверх нижче й тільки після цього подивився на дівчину:
– А ти так цього хочеш?
– А що: схоже на те? – вона ніжно торкнулась губами його щоки.
Нічого не відповівши, він, мовчки, заніс її до дідової лабораторії й вмостив у крісло:
– І не стрибай тут стрибунцем, – цмокнув у носа.
– Я не можу! – миттю завовтузилась вона. – Тут стільки… Ні-і-і! – аж запищала. – Тут стільки всього: колбочки, скляночки, а мені – лежати?! От хто ви після цього, Ігоре Дмитровичу?!
– Твій лікар! – відрізав Колвін. – Тому веди себе спокійно, якщо не хочеш, щоб доправив тебе назад до кімнати. В тебе припис – от і дотримуйся!
– Монстр! – буркнула вона, складаючи руки на грудях.
– Я пам’ятаю – бісовий, – кивнув він і простягнув їй стос зошитів. – Тримай роботу. Це дідові напрацювання з приводу розробки протиотрути. Спробуй знайти те, що пройшло повз його увагу.
Дівчина вихопила зошити з його рук, пирхнувши:
– Вмієте ви інтелігентно заткнути рота, професоре.
– Лєрка! – спробував рикнути він та, глянувши на її бліде обличчя, бажання щось там нагарчати зникло миттю. – В мене є ще й інші способи, як це зробити, і досить вишукані.
– О-о-о! – блиснула вона на нього своїми озерними бризками. – А можна докладніше і з наведенням прикладів?
Ігор, ледь торкаючись, окреслив пальцем її губи:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.